“Знак лиха” Василя Бикова

Тема Великої Вітчизняної війни стала на довгі роки однією з головних тем літератури XX століття. Причин тому багато. Це й неминуще усвідомлення тих втрат, які принесла війна, і гострота моральних колізій, які можливі лише в екстремальній ситуації, і те, що з радянської літератури надовго було вигнано всяке правдиве слово про сучасність, – тема війни залишалася часом єдиним острівцем дійсності в потоці надуманої, фальшивої прози, де всі конфлікти, відповідно до вказівок “понад”, повинні були відбивати боротьбу гарного із кращим. Але й

правда про війну пробивалася нелегко, щось заважало сказати її до кінця. Сьогодні ясно, що неможливо зрозуміти події тих років, людські характери, якщо не враховувати, що 1941 року передував страшний 1929 рік “великого перелому”, коли за ліквідацією “куркульства як класу” не помітили, як ліквідоване було все краще в селянстві, і 1937 рік. Однією з перших спроб сказати правду про війну стала повість В. Бикова “Знак лиха”. Повість ця стала етапною у творчості білоруського письменника. Їй передували його добутки про війну, що стали вже класикою літератури XX століття: “Обеліск”, “Сотников”, “Дожити
до світанку” і інші. Після “Знака лиха” творчість письменника знаходить подих, заглиблюється в історизм, насамперед у таких добутках, як “У тумані”, “Облава”. У центрі повести “Знак лиха” – людина на війні.

Не завжди людина йде на війну, вона сама часом приходить у її будинок, як це трапилося із двома білоруськими старими, селянами Степанидою і Петроком Богатько. Хутір, на якому вони живуть, окупований. У садибу прийшли поліцаї, а за ними німці. Вони не показані В. Биковим як такі, що навмисно звірствують, просто вони приходять у чужий будинок і розташовуються там як хазяї, приносячи ідеї свого фюрера, що всякий, хто не арієць, – не людина, у його будинку можна вчинити повний розор, а самих мешканців будинку сприймати як робочу худобину. І тому так зненацька для них те, що Степанида не готова підкоритися їм беззаперечно. Не дозволити себе принижувати – от джерело опору цієї немолодої жінки в такій драматичній ситуації. Степанида – сильний характер. Людське достоїнство – от головне, що рухає її вчинками. “За своє важке життя вона все-таки пізнала правду й по крохам знайшла своє людське достоїнство. А той, хто один раз відчув себе людиною, ніколи вже не стане худобою” – так пише В. Биков про свою героїню.

При цьому письменник не просто малює нам цей характер – він міркує про його джерела. Необхідно задуматися про зміст назви повести – “Знак лиха”. Це цитата з вірша О. Твардовського, написаного в 1945 році: “Перед війною, начебто в знак лиха…”. Те, що діялося ще до війни в селі, стало тим “знаком лиха”, про яке пише В. Биков. Степанида Богатько, що “шість років, не жалуючи себе, надривалася в батрачках”, повірила в нове життя, однією з перших записалася в колгосп – недарма називають її сільською активісткою. Але незабаром вона зрозуміла, що немає тієї правди, що вона шукала й чекала, у цьому новому житті. Коли вимагають нових розкуркулювань, побоюючись підозри в потуранні класовому ворогу, саме вона, Степанида, кидає гнівні слова незнайомому чоловікові в чорній шкірянці: “А справедливість не потрібна? Ви, розумні люди, хіба не бачите, що робиться? Не раз ще намагається втрутитися Степанида в хід справи, заступитися за арештованого по помилковому доносу Левона, відправити Петрока в Мінськ із проханням до самого голови ЦИК. І щораз її опір неправді натикається на глуху стіну. Не в силах змінити ситуацію поодинці, Степанида знаходить можливість зберегти себе, своє внутрішнє почуття справедливості, відійти від того, що діється навколо: “Робіть що хочете. Але без мене”.

У передвоєнних роках – джерело характеру Степаниди, і не в тім, що вона була колгоспницею-активісткою, а в тім, що зуміла не піддатися загальному захвату обманом, словами про нове життя, страху, зуміла піти за собою, за своїм уродженим почуттям правди і зберегти в собі людський початок. І в роки війни вони визначили її поведінку. У фіналі повісті Степанида гине, але не упокорюється з долею, пручається їй до останнього. Один із критиків помітив іронічно, що “була велика втрата, нанесена Степанидою армії ворога”. Так, видима матеріальна втрата не велика. Але нескінченно важливо інше: Степанида своєю загибеллю доводить, що вона – людина, а не робоча худобина, яку можна скорити, принизити, змусити підкоритися. В опорі насильству проявляється та сила характеру героїні, що як би спростовує смерть, показує читачеві, як багато може людина, навіть якщо вона одна, навіть якщо вона у безвихідній ситуації.

Поруч зі Степанидою Петрок показаний як характер якщо не протилежний їй, те, у всякому разі, зовсім інший, не активний, а скоріше боязкий і мирний, готовий піти на компроміс. Нескінченне терпіння Петрока засноване на глибокому переконанні, що можна з людьми поговорити добром. І лише наприкінці повісті ця мирна людина, вичерпавши весь запас свого терпіння, зважується на протест, відкритий відсіч. Насильство спонукало його до непокори. Такі глибини душі розкриває незвичайна, екстремальна ситуація в цій людині. Народна трагедія, показана в повісті В. Бикова “Знак лиха”, розкриває джерела справжніх людських характерів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

“Знак лиха” Василя Бикова