Єдність “Журналу Печоріна”

Ще за життя ліричні твори М. Лермонтова принесли йому славу другого поета після Пушкіна, але справжнє значення його ліричної спадщини відкрилося вже після його смерті. А поетична чарівність його віршів приваблює читача і сьогодні.

У віршах поета відбилися всі його творчі інтереси, моральні і художні пошуки, особисті переживання, навіть суспільні явища його часу. З цих творів можна зрозуміти, які друзі і вороги його оточували, які події хвилювали світ, які проблеми вирішувались.

І все ж провідний мотив його лірики – це мотив самотності,

на яку приречена людина. Для ліричного героя Лермонтова виходу з цього стану немає. Ні кохання, ні дружба не дають йому позбавитися відчуття самотності: Пусть я кого-нибудь люблю: Любовь не красит жизнь мою… Живу – как неба властелин – В прекрасном мире – но один.

У вірші “Нет, я не Байрон, я другой…” Лермонтов звертається до образу Байрона, щоб показати витоки цього почуття. Байронівська “світова скорбота” знаходить відгук у серці ліричного героя. Але Лермонтов живе і творить за інших історичних обставин. Байрон відобразив пробудження самосвідомості людини, а покоління Лермонтова несе

тягар розчарувань у можливостях людини, її прогресивної ролі в історії. Тому в “душе моей, как в океане, надежд разбитых груз лежит”, тому почуття песимізму охоплює його ліричного героя.

Своєрідне рішення знаходить цей мотив у вірші “Выхожу один я на дорогу”. Ліричний герой відчуває себе безмежно самотнім не тільки серед людей, але й у всесвіті. Дивно, але це почуття викликає у нього не бажання піти з життя, а бажання “свободы и покоя”, бажання звільнитися від умовностей, що обмежують особистість, бажання відчути красу людських стосунків і світу.

Чтоб всю ночь, весь день мой слух лелея, Про любовь мне сладкий голос пел, Надо мной чтоб вечно зеленея Темный дуб склонялся и шумел.

Мотив самотності тісно пов’язаний із мотивом свободи. Можливо, людина тому самотня, що тільки у внутрішньому світі вона почувається вільною. Але Лермонтов відчуває, що закутість у межі внутрішнього світу збіднює людину. Наприклад, вірш “Не верь себе” розкриває традиційну для романтиків тему “поэт и толпа”. Але його вирішення цієї теми протилежне традиції: у юрби значні переваги перед поетом, тому що в ній зосередився вистражданий досвід багатьох поколінь, а внутрішній світ однієї людини, який би багатий він не був, не може вмістити цього досвіду.

Найхарактерніше для Лермонтова – поєднання мотивів свободи і природи, природи і самотності. Природа уособлює стихію свободи, тому часто уживані образи океану, моря, неба, зірок, хмар. Саме вони переважають у віршах “І нудно, і сумно”, “На дорогу йду я в самотині”, “Ні, я не Байрон…”.

Лірика Лермонтова відобразила головні проблеми його часу. І не випадково мотиви самотності і свободи – провідні в його творчості. Саме дійсність підказувала їх поету.

Не відомо, що б міг створити видатний російський поет М. Ю. Лермонтов, якщо прожив би хоч трішечки більше, ніж відвела йому доля. Адже в двадцять п’ять років він зумів не лише створити образ героя свого часу, спираючись на життєві враження, а й зробив при цьому глибокий аналіз усієї російської дійсності.

Так з’явився у світовій літературі образ Печоріна – передової людини тридцятих років дев’ятнадцятого століття.

Цей образ виник не на порожньому місці. Йому передувало безліч ліричних творів поета, серед яких і ранні юнацькі твори, які стали підгрунтям роботи над образом.

Герой Лермонтова індивідуальний і неповторний. Це людина великого розуму і надзвичайної сили волі. Але при всій індивідуальності характеру Печорін узагальнює типові риси людей його часу.

Автор критично ставиться до свого героя. Це простежується в щоденнику Печоріна, де він не приховує протиріч свого характеру.

Хоча Печорін і не ідеальний герой, проте, знайомлячись із ним на сторінках твору, проймаєшся повагою і симпатією до нього. Що приваблює в образі Печоріна мене? Мабуть, розум і мужність. Хоча приходиш до розуміння цього не зразу, а лише по мірі знайомства з твором. Роман побудовано таким чином, що і сам Печорін, і його життя можна розглядати мовби з трьох точок зору.

Адже повість “Бела” є своєрідною розповіддю Максима Максимовича про те, як Печорін викрав Белу. Ця повість вийшла незадовго до висилки Лермонтова на Кавказ у журналі “Современник”, де до нотаток подорожнього офіцера і було включено розповідь Максима Максимовича. Повість “Бела” перегукується з пушкінським “Кавказьким полонеником”, але оповідь ведеться побутовою, зниженою мовою самим Максимом Максимовичем.

У повісті “Максим Максимович” оповідач перетворюється на дійову особу. Розповідь продовжується від імені автора роману. Саме тут, єдиний раз за всю книгу, автор зустрічається віч-на-віч із Печоріним. Зустріч автора з героєм була необхідною для реалістичного зображення героя. Повість “Максим Максимович” є своєрідною підготовкою для сприйняття другої частини роману. Адже з уст автора ми дізнаємося про смерть Печоріна, після чого автором обгрунтовується право на публікацію “Журналу Печоріна”.

У трьох повістях “Журналу Печоріна” з’являється третій оповідач – сам Печорін, що постає перед читачами розумною і проникливою людиною, що вміє правдиво і відверто визначити і свій внутрішній стан, і стан усіх оточуючих його людей.

Сила і слабкість характеру Печоріна – у здатності до самоаналізу. У цьому ж полягає і причина його скептицизму і розчарувань.

Не дивлячись на всю єдність “Журналу Печоріна”, повісті, що увійшли до нього, дуже різняться. “Тамань” можна розглядати як продовження традицій романтичних розбійницьких повістей. “Княжна Мері” являє собою роман із сучасного життя і перегукується з пушкін-ським “Євгенієм Онєгіним”. А “Фаталіст” продовжує тему гравців. Отже, композиція роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” не тільки по-новому розкриває образ головного героя, а й надає творові небувалої художньої довершеності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Єдність “Журналу Печоріна”

Categories: Твори з української літератури

Links