Як холодно, росисте і як добре жити на світі

Любов і смерть – постійні мотиви бунинской поезії й прози Перед особою любові й смерті стираються всі соціальні, класові розходження. Підбиваючи підсумок життя людини, смерть підкреслює незначність і ефемерність могутності пана із Сан-Франциско з однойменного оповідання Буніна, виявляючи безглуздість його життєвої філософії, відповідно до якої він вирішує “приступитися до життя” в 58 років. А до цього він був зайнятий тільки збагаченням. І тепер, коли, здавалося б, почали здійснюватися мрії пана про дозвільне, безтурботне життя, його

наздоганяє випадкова, безглузда смерть. Вона приходить як відплата панові за його захопленість корисливими цілями й сиюминутними задоволеннями, нездатність осмислити дріб’язковість своїх прагнень перед особою небуття. Друга важлива тема Творчості И. Буніна – Природа. Це тонкий інструмент у руках письменника, вона вміє “думати”, “розмовляти”, “сумувати”, “радуватися”, “попереджати”… Таке уважне ставлення до природи викликано почасти тим, що письменник “родом із села”. Від спеки блідий небокрай, Ні хмарини в лазурі жаркої; Увесь світ начебто укладений У піщане коло в пустелі

яркою. Бунін народився в 1870 році у Воронежу. Дитинство його пройшло & маєтку батька в Орловській губернії – у середній смузі Росії, де народилися або творили Лермонтов, Тургенєв, Лєсков, Лев Толстойубунин усвідомлював себе літературним спадкоємцем своїх великих земляків. Він пишався тим, що походить зі стародавнього дворянського роду, що дав Росії чимало видатних діячів як на поприще державної служби, так і в області мистецтва. Серед предків письменника – В. А. Жуковський, відомий поет, друг А. С. Пушкіна. Мир дитинства Буніна обмежувався сім’єю, садибою, селом. Він згадував: Отут, у найглибшій тиші, улітку серед хлібів, що підступали до самих порогів, а взимку серед заметів, і пройшло моє дитинство, повне поезії, сумної й своєрідної”. Перший вірш Бунін написав у віці восьми років. У шістнадцять років з’явилася його перша публікація в пресі, а у вісімнадцять, покинувши зубожілий маєток, за словами матері, “з одним хрестом на груди”, він почав добувати хліб літературною працею. Про щастя ми завжди лише згадуємо, А щастя всюди. Може бути, воно От цей сад осінній за сараєм І чисте повітря, що ллється у вікно. У бездонному небі легким білим краєм Встає, сіяє хмара. Давно Сльожу за ним… Ми мало бачимо, знаємо, А щастя тільки знаючим дане. Одночасно з віршами Бунін писав і оповідання. Він знав і любив російське Село, до селянської праці перейнялася повагою з дитинства й навіть убрав “надзвичайно привабливе бажання бути мужиком”. Закономірно, що сільська тема стає звичайної в його ранній прозі. На його очах російські селяни й дрібнопомісні дворяни убожіють, розоряється, вимирає село. Як пізніше відзначала його дружина, В. Н. Муромцева-Буніна, його власна бідність принесла йому користь – допомогла глибоко зрозуміти натуру російського мужика. І в прозі Бунін продовжував традиції російської класики, використовуючи реалістичні образи, типи людей, узятих з життя. Він не прагнув до зовнішньої цікавості або собитийно сюжетам, що розвиваються. У його оповіданнях присутні лірично пофарбовані картини, побутові замальовки, музикальність інтонацій. Ясно відчувається, що це проза поета. Сам же він взагалі не визнавав “розподілу художньої літератури на вірші й прозу”. За Буніним у дореволюційній критиці закріпилася характеристика “співака збідніння й запустіння дворянських гнізд”, садибного суму, осіннього зів’янення. Правда, його “сумні елегії” сучасники порахували запізнілими, тому що Бунін народився майже 10 років через послу скасування кріпосного права в 1861 році, а своє відношення до руйнування миру поміщицької садиби набагато раніше виразили А. Гончарів, И. Тургенєв і багато інших російських поетів і письменники. Не ставши свідком жорстоких кріпосницьких відносин, Бунін ідеалізував минуле й прагнув показати єдність поміщика й мужика, їхня причетність до рідної землі, національному укладу, традиціям. Як об’єктивний і правдивий художник, Бунін відбивав ті процеси, які відбувалися в сучасній йому життя, у переддень першій росіянці революції 1905-1907 років. У цьому змісті заслуговують на увагу оповідання “Золоте дно”, “Сни” з їхньою антипоміщицькою спрямованістю. Вони були надруковані в збірнику М. Горького “Знання” і одержали високу оцінку А. Чехова Самим значним добутком дожовтневого періоду творчості Буніна стала повість “Село” (1910 р.). Вона відбиває життя селян, долю сільського люду в роки першої російської революції. П
овість була написана під час найбільшої близькості Буніна й Горького. Сам автор пояснив, що тут він прагнув намалювати, “крім життя села, і картини взагалі всього російського життя”. Ніколи ні про якому іншому бунинском добуток не велася така гостра полеміка, як про “Село”. Передова критика підтримала письменника, побачивши цінність і значення добутку “у правдивому зображенні побуту падаючої, що убожіє села, у викривальному пафосі її виродливих сторін”. Разом з тим не можна не відзначити, що Бунін не зміг осмислити події, що відбуваються, з позицій передових ідей свого часу. Повість потрясла Горького, що почув у ній “схований, заглушений стогін про рідну землю, болісний страх за неї”. На його думку, Бунін змусив “розбите й розхитане російське суспільство серйозно задуматися над строгим питанням – бути або не бути Росії?”. Герої оповідань і повістей Буніна наполегливо шукають сенс життя, ставлять перед собою мети й досягають їх. І нерідко саме здійснена мета виявляє свою моральну неспроможність, тому що не дає героям щастя й задоволення. Переконливо підтверджує це оповідання “Чаша життя”, у якому читачеві пропонуються різні варіанти щастя. Герої, тридцять років тому закохані в одну дівчину, завзято й наполегливо прагнуть до вибраним цілям. Чиновник Рє-Лехов, що женився на Сане Диесперовой, став багатієм, прославившись на все місто своїм лихварством. Семінарист Йорданський дослужився до протоієрея, ставши самою значною, шановною й впливовою особою міста. Обріїв теж придбав популярність, хоча не володів ні багатством, ні владою. Наділений незвичайними здатностями й надприродною пам’яттю, він міг досягти багато чого, але вибрав скромний шлях учителя, пройшовши який “відвертав на батьківщину й став казкою міста, вражаючи своєю зовнішністю, своїм апетитом, своїм залізною сталістю у звичках, своїм нелюдським спокоєм – своєю філософією”. А філософія ця була проста й полягала в тім, щоб всі сили вжити винятково на продовження свого життя. Для цього Горизонтову довелося відмовитися й від наукової кар’єри, і від спілкування з жінками, тому що все це шкодить здоров’ю, і строжайше здійснювати догляд за своїм величезним потворним тілом. Тобто мета Мандрилли (так прозвали його в місті) – у довголітті й насолоді ім. У чиїх же руках виявляється дорогоцінна чаша життя? Долі героїв переконують у тім, що ні зоологічне існування, ні багатство, ні марнославство не можуть дати людині справжнього щастя. Герої проходять повз те, що становить вищу цінність людського існування, – любові, радості єднання із природою, гармонії з навколишнім світом.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Як холодно, росисте і як добре жити на світі

Categories: Нові твори

Links