“Я вибрала долю собі сама…”
Є такий вираз – “жіноча поезія”. Щось зневажливе відчувається в ньому, щось “другосортне”. Анна Ахматова не виносила навіть слова “поетеса” і ^завжди називала себе тільки поет. Але історія літератури реабілітувала жіночу поезію, бо справжній митець – чоловік чи жінка – поєднує в собі мужність і чуйність, відвагу і лагідність. Ліна Костенко в поезії не зрікається своєї жіночої суті, що допомагає їй удивлятися в життя зором вічної берегині людського роду. Вона увійшла в літературу, звернувши на себе увагу зрілим талантом
У поле зору Ліни Костенко попадають і нею переживаються трагічні аспекти буття. Вірш “Пастораль XX століття” – реквієм по загиблих хлопчиках – трьох пастушках, яких убила минула війна. Суворий реалізм зливається із схвильованим коментарем. Слова то сухі і точні, то немовби захлинаються від плачу:
Отакі вони хлопці, кирпаті
Сільські аргонавти,
Голуб’ята, анциболи, хоч не роди!
Так може сказати тільки жінка, матір, що продовжує життя, і тільки поет може в кількох рядках передати моторошне відчуття раптової смерті, яка не зупиняє навколишній потік життя:
Вечір
Попід руки держала отих матерів
Рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте –
Мати.
А один був живий. Він умер наступного
Дня.
Лаконізм поезії Костенко не заважає вільному виявленню почуттів, лишає простір думці. У сумних рядках (“Життя іде і все без коректур”) відбито усвідомлення того, щ© життя минає, не лишаючи часу для виправлення помилок. Спокійна відвага потрібна для того, щоб зрозуміти: не треба боятися
…прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Є одне непоправне зло – “людині душу ошукать”.
Насолодження буттям без вимагання від нього тільки радощів характерне для поезії Ліни Костенко. Теплий, мудрий “Світлий сонет” стверджує цінність почуття, бо воно є живе джерело душі. У сонеті йдеться про тривіальну подію: закохана сімнадцятирічна дівчина ридає бо хлопець любить іншу. З м’якою усмішкою поет ніби непослідовно стверджує: “Як пощастило дівчині в сімнадцять!” Щастя в тому, що є кохання, у щирих недовгих сльозах, у неповторності тих сімнадцяти. Ніби серце вчиться жити й приміряє майбутні радощі та біль…
А майбутнє, на думку Ліни Костенко, не десь там, за обрієм. Воно вже почалося. Тому треба поспішати любити
Травинку і тваринку,
І сонце завтрашнього дня.
Вишуканий образ знаходить поет для того, щоб підкреслити вагомість духовних цінностей “в епоху спорту і синтетики”:
Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
Нелегку долю поета Ліна Костенко обрала свідомо, як і написала у вірші “Доля”. У неї вистачає і хисту, і відваги, і гостроти зору, щоб її голос лунав на особливий лад, щоб ми його завжди пізнавали в поетичному хорі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)