Я не можу бути самотнім (за новелою Коцюбинського “Intermezzo”)

Передові мужі українського народу не відокремлювали мистецтво від суспільних проблем. Великий Кобзар свою Музу присвятив “отим малим рабам німим” і на сторожі коло їх поставив слово; І. Франко підкреслював, що він – син народу і його поклик – праця, щастя і свобода, відірваний від рідного краю Павло Грабовський, заперечуючи чисте мистецтво, проголосив, що він не співець байдужої природи і всі чуття свої віддає рідному народові, Леся Українка жадала, щоб її слово було гострим, як криця, і зривало вражі голови з плеч. Людина праці з її

турботами всіма – ось головний лейтмотив письменників, чиї імена я перерахувала вище. їх когорту поповнює і М. М. Коцюбинський, талановитий український прозаїк, новеліст. З біографії ми знаємо, що він різко засуджував творчу практику декадентів. Своє світорозуміння письменник опоетизував у новелі ” Intermezzo “.

Новела – не тільки наслідок роздумів Коцюбинського над питанням про значення літератури, а й тлумачення поняття морального обличчя митця. Думаю, що це також глибока відповідь тим культурним діячам, які хотіли з літератури зробити панську забаву, позбавити її великої суспільної виховної сили.

Головний

герой новели – ліричний герой. Він в якійсь мірі нагадує нам Михайла Михайловича, але не ототожнюється з ним. Життя втомило героя фізично і морально, “залізна рука міста” тяжіє над ним. Він не може бути байдужим до людського горя, до долі трудящих, які кидають то серця героя свої страждання, але сили поступово вичерпуються, і він від’їздить до Кононівських степів. Митець любить свою землю, її розкішну природу, її звуки і фарби, але й тут його серце “болить чужим і власним горем”. І навіть у сні, кажучи словами П. Грабовського, у нього “з ума не йдуть знедолені народи”. Упиваючись красою пейзажів, ліричний герой у цьому казковому світі не може не помітити людини-трударя: “Ми таки зустрілись на ниві – я і людина”.

Втеча від людського життя, метушні була тимчасовою. Та й чи була вона насправді? Хіба був впевнений ліричний герой в тому, що там, на Кононівських полях, він не зустрінеться з людиною, з її бідою, з її проблемами? Ось він милується природою. Його очі повні сяйва і раптом все гасне: митець бачить Село, яке задушили зелені руки. Зелені руки – панські лани, де гнуть спину прості селяни. Мене до глибини душі вразила сцена зустрічі ліричного героя з мужиком, від якого він тікав, покидаючи місто, щоб бути самотнім. Людське горе спіймало ліричного героя: розповідь селянина малює страшну картину з реального життя, в якому проста людина – ніщо. І ліричний герой зрозумів, що не може бути самотнім. Його душа розкривається в сцені зустрічі через внутрішній монолог: “Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю”.

Образ селянина в новелі – це втілення людського горя, яке проникає в найпотаємніші куточки серця ліричного героя. З розмови він дізнається про жахливі картини в час розгулу реакції: хвороби, голод, приниження, знущання. Ці картини змивають утому ліричного героя, минули його дні інтермецо – він знову готовий бути поряд з людьми, його струни натягнуті, душа готова відчувати, і він повертається до міста.

Філософське трактування образу допомагає нам зрозуміти алегоричні образи: “Розпечи гнівом небесну баню… Погаси сонце й засвіти друге на небі”.

М. М. Коцюбинський, як і його ліричний герой, ніколи не зраджував своїм ідеалам:

Він ходив полями і гаями,

Він любив, він жив, горів, Творив.

Він “самотній” – завжди друг людині.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Я не можу бути самотнім (за новелою Коцюбинського “Intermezzo”)

Categories: Нові твори

Links