“Хоч, здасться, не в майданах, а все ж не на волі…” (за піснею “За Сибіром сонце сходить…”)

Скільки б я не читав історичних книг, скільки б не дивився документальних фільмів, скільки не знайомився з фольклорними історичними текстами, скільки б не дізнавався про окремі факти з історії нашого народу, в мені тільки укріплю­ється одна думка щодо історії як такої. Думка така: історія – це не минуле. Тоб­то формально історичні події сталися колись, скількись років чи сторіч тому, але вони не є минулим! Все, що колись мало місце у житті нашого народу незримо присутнє і зараз – у народному менталітеті, у сучасних реаліях. Наслідки давніх

подій не припиняють і ніколи не припинять впливати на сучасність. Відтак не можна не знати історію, бо все, що відбувається навколо нас – це і є історична спадщина у дії, скажімо так.

Пісня про Устима Кармалюка, відома також під назвою “За Сибіром сонце сходить…”, справила на мене досить сильне враження. Коли я був малий, мені дуже подобалась британська легенда про Робіна Гуда. Але я ніколи й подумати не міг, що в нашій історії був свій Робін Гуд:

З багатого хоч я й візьму – Убогому даю. Отак гроші поділивши, Я гріхів не маю.

Устим Кармалюк в історичній пісні “За Сибіром сонце сходить…” постає

ге­роєм, який відмовляється від власних інтересів заради боротьби за справедливість. Напевно, сучасні люди вважали б це нездоровим альтруїзмом, невмотивованим “ге­ройством”… Зараз майже немає таких людей, а тих, які є, – вважають диваками. Але я думаю, шо, коли б в історії не було таких особистостей, якби кожен піклу­вався тільки про свою хату, яка, як відомо, з краю, було б набагато гірше. Кожному народу потрібні свої Гамлети, Донкіхоти і Робінгуди. Без них розвиток суспільства неможливий. Вони не тільки-“у багатих беруть, а бідним дають”, вони виховують відчуття справедливості в оточуючих, віру в людину, віру у взаємодопомогу.

Асесори, ісправники За мною ганяють, Більше вони людей б’ють, Як я гріхів маю. Зовуть мене розбійником, Кажуть – розбиваю. Ще ж нікого я не вбив, Бо й сам душу маю.

Мене навіть здивувало, як це у простому тексті історичної пісні невідомим авторам вдалося порушити справді вічні й навіть філософські проблеми. Чи має бути добро з кулаками? Це питання кожен вирішує по-своєму, це питання вирі­шує по-своєму не тільки кожна людина, а й кожен народ, кожна історична доба. І я навіть не буду висловлюватись із цього приводу – бо наївно вірити у те, що саме ти зможеш дати відповідь на питання, яке стоїть перед людством протягом тисячоліть. Хіба шо повторюсь, що в дитинстві мені дуже подобався образ Робі­на Гуда. Хіба що натякну, що пісня “За Сибіром сонце сходить…” – викликає в мене щиру повагу до її героя.

Історія – це не минуле. Історія Устима Кармалюка – триває. Скажете, ні? Хіба й у сучасному світі ми не спостерігаємо іноді просто кричущі випадки не справедливості – соціальної, морально-етичної та й просто фінансової. Але ж це просто вражає! Тільки уявімо різницю між тими часами, коли діяв Кармалюк, і сучасністю: тепер суспільство має закони, є декларації, які регламентують права людини, одне слово, світ став більш цивілізованим. Чому ж зараз, за таких, зда­валося б, сприятливих умов, ця несправедливість досі не може бути подолана? Може, в світі стало менше Кармалюків?..

Нехай гонять, нехай ловлять, Нехай заганяють. Нехай мене, Кармалюка, В світі споминають!

Запам’ятаємо ці рядки, бо ситуація з історією в Україні просто абсурдна. Про­блеми, що мали місце кілька сторіч тому, існують і зараз, власне історія – ніби десь у далекому минулому. Може, варто навпаки?!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


“Хоч, здасться, не в майданах, а все ж не на волі…” (за піснею “За Сибіром сонце сходить…”)

Categories: Шкільні твори

Links