Воля в камері. Переказ стисло Н. Суровцова

Коли наставало Перше травня, нам приносили поліпшений пайок. Але тут я зрозуміла, що святкувати треба якось інакше, адже пам’ять про демонстрації у, Відні, про світле Перше травня в Харкові, про яке я так радісно писала в американські газети, була ще надто жива в моїм серці. І відсвяткувати цей улюблений світлий день двома зайвими котлетами та булкою за гратами я не могла. Якось несміло, нерішуче я постановила в цей день голодувати. Голодувати на знак протесту проти всього, що зі мною зробили. Нерішучість полягала в тому, що я побоювалася, чи

не буде моя голодівка якоюсь опозицією. Та, подумавши добре, я зупинилася на цьому способі протесту. День минув збуджено, урочисто: я прибрала якомога краще камеру, вдягнулася в найчепурнішу сукню і почувалася, очевидно, так, як віруючі, йдучи до причастя. Цікаво, що в наступні роки до мене приєднався ряд ув’язнених і голодувало вже нас багато.

Так ми святкували Перше травня.

Раз сюди, в камеру, залетів раненько гість, маленький сірий звичайний собі горобчик. Другого ранку я насипала на виступі за вікном дрібних кришок і чекала, чи не з’явиться пташка знову. Для мене це була подія надзвичайної ваги, і я чекала

з тремтячим серцем. Адже з живих істот у мене була тільки муха, яку я дуже берегла, підгодовувала цукром, але ж муха – то муха!

І пташка прилетіла. Вона щебетала так весело, сповнивши по вінця радістю мою сіру труну, моє бідне, а ще таке молоде, спрагле життя серце. Я підгодовувала горобчика щодня. І щодень мені було легше жити. Та раз уранці загриміли важкі двері, і голос наглядача, найтупішого, найбездушнішого робота, сказав: “Птиц кормить не разрешается!”

– А я буду! – відказала я.

Двері зачинилися. За годину робот з’явився знову

– Позбавляєтесь прогулянки на тиждень! – Це він встиг уже

Побути в начальника ізолятора.

Півтори години безперервного кружляння асфальтовою доріжкою. Але я могла милуватися зеленою травичкою і квітами червоного дикого маку, що невідомо як попав до тюремного двору.

– А я буду! – захищала я свою радість, своє вірне пташеня. Наглядач знову зник і вдруге задоволено прохрипів.

– Позбавляєтесь бібліотеки!

Книги, прекрасні книги, скільки радості вони давали мені ще з часів політичної каторжної тюрми. Мій азарт зростав.

– Буду! – вигукнула я.

І втретє не полінувався мій кат піти в контору, в кабінет начальника і принести мені найжорстокішу кару:

– Без листа в цьому місяці!

Він карав мене і далеку маму. Єдиний дозволений в місяць лист від далекої, рідної. Тепер уже втрачати було нічого.

– А я буду, буду, буду!

Я не гуляла тиждень. Сиділа без книг. Мені не дали листа. Але сіра пташка щоранку прилітала до віконця. Мені дали спокій. Я годувала горобчика, він звикнув до мене і залітав до камери, сідав на столик, збирав те, що я залишала для нього, безтурботно цвіріньчав і знову летів на волю. На волю… І мені легше жилося. У мене був якийсь безпосередній зв’язок зі світом по той бік високого паркану з вишкою, де вдень і вночі стереже людина з кулею, приготованою для мене.

Завдання. Що ви знаєте про репресії з відомих українців вони торкнулися?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Воля в камері. Переказ стисло Н. Суровцова

Categories: Шкільні твори

Links