Володимир Гаков Зоряний сіяч

Вл. Гаков
Зоряний сіяч
Журнал фантастики “Єслі”,№9 – 2007г.
Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com
Те, що півсторічний ювілей запуску першого супутника (4 жовтня) з різницею менше місяця співпадає з півторасторічним ювілеєм Ціолковського (13 вересня), звісно, не випадковість. Супутник “гнали” до ювілейної дати, тому що такий подарунок до власного сторіччя основоположник космонавтики заслужив, як ніхто інший. Але ж і у вітчизняній фантастиці Ціолковській теж один зі стовпів та передвісників. Хоча, чим більше

часу проходить, тим очевидніше те, що багато хто добре розумів ще в наповнені космічною романтикою шістдесяті. Не писав Костянтин Едуардович наукову фантастику – в сенсі художню літературу. І сам звітував собі, що створює щось зовсім інше…
Зі всіх його НФ-повістей (поки що йменуватимемо їх такими) “Марення про Землю й небо” – якраз не найяскравіша. Але аж надто вдала назва, якщо мати на увазі життя й творчість цього мрійника та дивака! Назва цілком підходить і для середніх розмірів тому, до якого увійдуть всі твори Ціолковського, що вже століття з гаком позначаються як “науково-фантастичні повісті”.

Їх дуже важко відірвати одну від іншої, бо всі вони в сукупності складають єдину книгу марень про Землю і небо.
Перерахую в хронологічному порядку її зміст: “На Місяці” (1893), “Зміна відносного тяжіння на Землі” (1894), власне “Марення про Землю і небо” (написана в 1895-м і в той же рік видана А. Н. Гончаровим; за радянських часів перевидана під назвою “Вага зникла”). І нарешті, повість “Поза Землею”, точну дату виходу якої встановити важко – почав її писати автор в 1895 році, а по частинах видавав в 1903, 1916 і 1920-м.
Відносно недавно мені довелося наново перечитати їх. І в котрий раз я задався проклятим питанням: як оцінювати ці твори? Хто їх стане читати сьогодні і що в них вичитає? Відносно відповіді на друге запитання, то тут все, здається, ясно: тільки критики, історики літератури й космонавтики та іже з ними. А ось з приводу першого запитання…
Ясна річ, останні півстоліття не припинявся потік дифірамбів на адресу Ціолковського з боку вчених і космонавтів: “Як прозорливо він все вгадав!” Але ж це читання професіоналів, фахівців. Все одно що оцінювати “Війну і мир” з погляду знавця фортифікації та військової стратегії. Це, до речі, свого часу здійснили, і результати по-своєму цікаві, але очевидно, що подібним аналізом роман Толстого обмежений бути не може. На жаль, навіть з погляду популяризації космонавтики твори Ціолковського сьогодні виглядають відверто застарілими. Добре розумію, що в наше століття осміювання всього і вся пафос уявляється моветоном і навіть чимось непристойним. Але хай це залишиться проблемою століття – про такі постаті, як Ціолковській, неможливо говорити, зберігаючи об’єктивність. Інша річ, що не слід вимовляти його ім’я з екстатичним придихом. Загалом, велика і дивна людина – і в своїх прозріннях, і в своїх помилках.
Варто ще раз подумки уявити собі час та місце створення його “фантастики”, як охоплює марновірний трепет: не може бути… Ну не міг він написати всього цього в богом забутій Калузі, в роки, коли й публічно висловленої ідеї аероплана було досить, аби заслужити малоприємну репутацію міського божевільного!
Він зміг. Всупереч обставинам, наплювавши на кимсь там виведену логіку розвитку науки, помітно обганяючи час, який явно не встигав за ним. І те, що все описане для нас, його нащадків, лише повсякденна, така, що дещо надокучила, реальність, лише доводить, як він точно все передбачав.
У науковій фантастиці інколи досягається парадоксальний результат: те, що книга безнадійно застаріває, стає “нечитабельною”, є найвірнішою запорукою безсмертя її автора. І, здається, прикметник “геніальна” в співвідношенні з НФ Ціолковського не виглядає перебільшенням.
Щоб розвіяти останні сумніви, киньте уявний погляд в епоху, коли книга була написана.
Біографія автора вивчена досконально, хоча час одкровень ще не пройшов (причина, на мій погляд, в нав’язливому прагненні деяких “богомазів” написати портрет святого, а не людини, про що ще буде сказано). У цьому життєписі так тісно пов’язані приземлений жебрацький побут і зухвала зоряна мрія, що важко взяти до тями, де ж, де він підглянув ці зірки?! В провінційній російській глушині? В місті Боровському, де на той час не було ані бібліотеки, ані наукових журналів, ані лабораторій і навіть газети приходили з тижневим запізненням? Тут вчителю міського двокласного училища залишалося викладати школярам лише ази фізики та геометрії – а про більше в цій глушині ніхто й не піклувався… Втім, зірки можна відшукати і під ногами. “Одного разу, – згадував Ціолковській, – я пізно повертався від знайомого. Це було напередодні сонячного затемнення в 1887 році. На вулиці, по якій я йшов, стояв колодязь. Біля нього щось блищало. Підходжу і бачу, вперше, великі гнилятини, що яскраво світяться! Набрав їх повний поділ та й пішов додому. Роздрібнив гнилятини на шматочки і розкидав їх по кімнаті. В темряві було враження зоряного неба…”
Чеканутий? В очах “нормальних” обивателів – так. Але де було б людство без таких ось чеканутих?
Або – Калуга, куди він був переведений в 1892 році. Це сьогодні там вилискує срібним сталевим куполом “футуристичний” музей космонавтики. На фотографіях кінця позаминулого століття будиночок Ціолковського здається зовсім сільським – рубана дерев’яна хата, що самотньо притулилася на кінці “міської” вулиці, що обривається в нікуди, чахле деревце, потім неосяжні і бездонні російські калюжі, а далі за луг, берег Оки…
Можливо, саме ця відстороненість від суєти цивілізації, багато разів посилена глухотою і, як випливає зі спогадів близьких, абсолютно нестерпним характером, і дала можливість гранично концентруватися на ідеях, які в інших умовах Ціолковській навряд чи довів би до кінця. “Глухота робить мою біографію малоцікавою, – повідомляє він без жодної пози, – бо позбавляє мене спілкування з людьми, спостереження й запозичення. Моя біографія бідна особами та зіткненнями”. Це пише людина, яка животіла в злиденності, предмет насмішок городян, не визнана колегами, яка втратила сина-самовбивцю.
Втім, одна віддушина все ж таки була – книги.
Пристрасно, запійне читати Ціолковській почав з дитинства “і читав все, що можна було дістати… Любив мріяти і навіть платив молодшому брату за те, що він слухав мою маячню. Ми були маленькі, і мені хотілося, щоб і будинки, і люди, і тварини – все теж було маленьким… Мріяв про цілковиту відсутність сили тяжіння”. Як видно, і особливий вектор читання виявився в Ціолковському дуже рано.
Але й образ сугубого “технаря”, якого нічого не цікавить, окрім таблиць і формул, теж далекий від істини. Ще в Москві, на довгі місяці “поселившись” в Румянцевській бібліотеці, він, за його власним визнанням, читав зовсім не лише спеціальну літературу: “Відомий публіцист Писарєв примушував мене тремтіти від радості й щастя… З белетристичних творів найбільше враження справляли на мене романи і оповідання Тургенєва, особливо його “Батьки і діти”.
Але потім Москва пішла кудись в область спогадів, а в Калузі книгами розжитися було важко. Коли знайомишся з науковими працями Ціолковського, викликають здивування, – а у фахівця й відверте роздратування! – особливі, вигадані автором позначення загальноприйнятих фізичних величин, відсутність посилань і підкреслена самобутність.
Це, зрозуміло, не оригінальничання й не впертість – просто жорстка необхідність для вченого-самоучки. Який і іспит на вчителя складав екстерном, і не чекав допомоги в тій глушині, куди закинула доля.
Але це звичайні люди у всьому покірно їй слідують. Генії свою долю роблять самі.
“Вчителів у мене зовсім не було, а тому мені доводилося більше створювати й творити, ніж сприймати та засвоювати. Вказівок, допомоги нізвідки не було, незрозумілого в книгах було багато, а роз’яснювати доводилося все самому. Одним словом, творчий елемент, елемент саморозвитку, самобутності переважав. Я, так би мовити, все життя вчився мислити, долати труднощі, вирішувати питання і завдання. Багато наук створювалися мною, за відсутністю книг і вчителів, просто самостійно”.
Так прийшов він до ідеї ракети. Втім, одну прекрасну підказку все ж таки не слід скидати з рахунків. Ту саму, широко розтиражовану “помилку” Жуля Верна, який послав своїх героїв на Місяць в гарматному ядрі. У наш час про неї знає кожен просунутий школяр старших класів.
По визнанню Ціолковського, думка про ракету виникла в нього саме після знайомства з романом великого французького фантаста: “Не пам’ятаю добре, як мені прийшло в голову зробити розрахунки, що стосуються ракети. Мені здається, перше зерня думки було заронене відомим фантазером Ж. Верном; він збудив роботу мого мозку у відповідному напрямі. З’явилися бажання; за бажаннями виникла діяльність розуму. Звичайно, вона ні до чого не призвела, якби не зустріла допомоги науки”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Володимир Гаков Зоряний сіяч

Categories: Твори з української літератури

Links