Войнович Володимир Миколайович

РОМАН – АНТИУТОПІЯ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Войнович Володимир Миколайович (1932-2004)

Войнович Володимир Миколайович народився 26 вересня 1932 року в місті Душанбе в родині журналіста, якого 1936 року було звинувачено в справі за антирадянську агітацію і пропаганду. У червні 1937 року слідство було завершено і справу передано до суду. П’ять років хлопець пробув у в’язниці. Про те, що батько сидів, від Володимира приховували, але він здогадався. Юнак дізнався правду, коли йому виповнилося 23 роки. Але рідні були здивовані, що для нього

це не було новиною, оскільки він про це знав раніше. І коли згодом перед батьком почали підлещуватись і запрошувати знову до партії, той відповів: “У вашу партію – ніколи в житті”. Мати була дуже здібна, навчалась уривками. Коли чоловіка ув’язнили, вона працювала вечорами, маючи на руках сина і матір. Закінчила з відзнакою денне відділення Ленінабадського університету. Викладала математику в старших класах, а позакласно (і безкоштовно) готувала учнів до вступу в МГУ, ЛГУ, МІФІ та інші. Мати захоплювалася читанням книжок. Існували думки, що дідусь Володимира мав багатих пращурів, бо був євреєм. У 20-х роках

чекісти, які шукали золото, дуже сильно побили дідуся, через деякий час він помер саме від хвороби нирок, яка залишилася після цих подій.

До літа 1936 року Володимир із сім’єю жив у Душанбе. А потім до травня 1941 року – в Ходженті. У першому класі вчився погано, дуже не любив уроки чистописання. Велику Вітчизняну війну зустрів у Запоріжжі. Коли Радянська Армія відступила, родина евакуювалася на невеликий український хутір Північно-Східний, який знаходився за сім кілометрів від його хутора.

Після школи батьки проти волі сина віддали його на навчання до ремісничого училища. Прийшла повістка в армію, чотири роки юнак ніс тягар військової служби.

Із серпня 1956 року приїхав до Москви з Керчі, де після армії прожив рік з батьками, закінчив 10-й клас вечірньої школи.

Ще в армії почав літературну діяльність як поет. Віршів у нього було всього 15. Один з них “Матері” був надрукований у журналі “Керченський робочий” і став маленькою сенсацією в колах місцевої читацької публіки. Володимир перечитав свої вірші і йому стало соромно за себе.

Влітку 1958 року він чекав автобус, щоб поїхати в редакцію журнал “Юність” і дізнатись про свої вірші, які раніше там залишив, але випадково почув розмову про полковника. “У той час я складав вірші. Проза не виходила. В прозі треба писати про реальне життя. Але моє власне життя здавалось не цікавим і не гідним зображення, тому перше оповідання було про події, віддалені від мене і мого життєвого досвіду в часі й просторі. Дія розгорталась у минулому столітті в Гонолулу. Не дописавши цей сюжет, я викинув його, але думки про прозу не залишав. Думки не викидав, але сюжети приходили в голову дивні, нежиттєві. І раптом ця газировщиця і уявний нею полковник…”.

Так виник задум першого прозового твору “Вдова полковника”. Володимир хотів вступити до літературного об’єднання “Семафор”, але не вдалося це зробити.

Влаштувався на роботу в Бауманський ремонтно-будівельний трест теслярем. Жив разом з першою дружиною в сімейному гуртожитку.

У 1960 році працював у редакції сатири і гумору Всесоюзного радіо. У цей час писав розділами свого відомого “Івана Чонкіна”. Став членом Спілки письменників. Навчався в педагогічному інституті.

Написав такі твори:”Хліб наш насущний”, “Земляки”, “Наша людина в Стамбулі”, “Проста трудівниця Херсона”, “Розповіді про комуністів”, “Відкриття”, “Вітчизняна валюта” та ін. У кінці 70-х років XX ст. вступив у відкриту конфронтацію із владою, активно публікувався в емігрантських виданнях. І в 1974 році був виключений зі Спілки письменників. 24 лютого 1980 року (7 років без роботи) вигнаний звідусіль, повністю заборонений, цілодобово оточений нарядами КДБ, з відключеним уже декілька років телефоном, він ніде не служив і не входив до жодної радянської організації.

“Якщо подивитись у той час на Володимира Войновича з боку, то треба визнати, що із м’якої, покладистої, наївної людини, яка не вміла, не любила і не бажала сваритися, перетворився на недовірливу, агресивно налаштовану особистість, яка завжди готова була до нападу”.

“Моє терпіння також скінчилось, моє життя вже зараз нестерпне, і якщо мова піде про те, щоб я покинув СРСР, я готовий це зробити”, – відповідав Войнович представникові райкому КПРС.

Усередині березня 1980 року його налякали через нібито підслухану кимось розмову про те, що його хочуть убити. Те, що друга пропозиція була у формі погрози, письменника ніяк не бентежило. Він уже давно дійшов висновку, що мав справу з людьми, які не розуміли, що людина, яку довели до певного стану, перестає реагувати на погрози, і тоді їх застосування стає безглуздим. Він відповів: “Я згоден покинути СРСР після того, як будуть вислухані мої умови:

– я поїду, якщо мені не будуть чинити ніяких перешкод (“відповідь була – немає проблем”);

– склад сім’ї (“можеш взяти кого захочеш”);

– бібліотека, архіви (“це твоє майно, воно повинно бути з тобою”);

– моя квартира з підключеним телефоном повинна бути передана до від’їзду батькам моєї дружини (“цього я не знаю”, – відповіла людина з органів);

– щоб мені дозволили побути до кінця року.

Володимир хотів забрати дітей від першого шлюбу з собою, але дружина не дозволила, тоді він запропонував своєму батькові поїхати з ним, але той теж відмовився. Вирішив поїхати з другою дружиною.

Влітку 1980 року Володимир Войнович поїхав до Керчі попрощатися з батьками і сестрою Фаїною. Цього ж року він емігрував до Німеччини. А в 1981 році після наказу Л. Брежнєва, Генерального Секретаря КПРС, втратив радянське громадянство. Насправді ніякого конфлікту у Войновича з радянським народом і владою не було. Конфлікт у нього був з тими людьми, які своєю діяльністю дискредитували радянську владу і нахабно ототожнювали себе з нею.

Після наказу письменник відправив Л. Брежнєву такого листа. “Пане Брежнєв, Ви мою діяльність оцінили дуже “високо”. Я не підривав престижності Радянської держави. У Радянської держави, завдяки зусиллям його керівників і Вашому особистому внеску, ніякого престижу немає. Тому за справедливістю Вам слід було позбавити громадянства самого себе. Я Вашого наказу не визнаю і вважаю його не більше, ніж “фільчиною грамотою”. Юридично він протизаконний, а фактично я як був російським письменником і громадянином, так ним і залишусь до самої смерті і навіть після неї. Будучи оптимістом, я не маю жодного сумніву, що незабаром усі Ваші накази, які позбавляють нашу Батьківщину її культурного надбання, буде скасовано.

Мого оптимізму однак не достатньо для віри в швидку ліквідацію паперового дефіциту. І моїм читачам доведеться здавати по 20 кг макулатури. Ваших творів для того, щоб отримати талон на 1 книгу про солдата Чонкіна”.

У липні 1981 року, коли було написано цей лист, зміст його сприймався як абсолютна утопія. У кращому випадку – як дотепний жарт. Зараз він став реальністю. У результаті таких міркувань вийшла книга, яку В. Войнович назвав “Антирадянський союз”, куди ввійшли нариси і фейлетони.

На початку 1987 року в американському виданні було надруковано роман “Москва 2042”. Видавництво організувало письменнику поїздку містами Східного узбережжя і вклало в одну рекламу 35 тисяч доларів. Він відвідував різні міста, виступав у престижних університетах: Колумбійському, Иєнському, Корнельському, Гарвардському та ін.

Влітку 1988 року Володимир Миколайович Войнович потрапив до лікарні району Богенхаузен у Мюнхені з хворобою серця. Його прооперували, і стан здоров’я поліпшився. Перебуваючи в Німеччині, він весь час стежив за тим, що друкувалось на Батьківщині. У 1995 році повернувся до Москви. Помер у 2004 році.

У кінці 70-х років на початку 80-х XX ст. комуністичне майбутнє почали усвідомлювати як глухий кут, з’явилася нагальна потреба зрозуміти сутність суспільної системи, яка отримала назву соціалістичної, і відповісти на питання, чому вона вступила в конфлікт з інтересами людини. Перед написанням роману “Москва 2042” В. Войнович поставив собі за мету дослідити принципи Радянської держави, яка проіснувала декілька десятиліть, яка призвела до трагедії народу, а також саму природу тоталітаризму.

Формувальним принципом твору став принцип художнього моделювання ідеї комунізму.

Головний герой роману – Віталій Микитович Карцев – письменник, який писав книгу про майбутнє своєї країни, результат його творчості існував на межі реальності. Гра уявлення допомогла Карцеву відправитись із емігрантської дійсності до МОСКОРЕПу – першої в світі Московської Комуністичної Республіки.

Реалізація комуністичної утопії в романі виявилася прямо протилежною прекрасній мрії, що призвело її на рівень антиутопії.

Відмітна сила роману “Москва 2042” полягала не тільки в тому, що автор подав можливий негативний варіант комуністичної утопії, а й у тому, що він показав абсурдний процес реалізації ідеї комунізму, розкрив сутність радянської тоталітарної системи, яка прикривала насильство. Таким чином, з одного боку, твір був спрямований у майбутнє, за яке письменник відчував глибоку тривогу, а з іншого, – заснований на аналізі історичного минулого й сучасної дійсності.

Пародійний характер антиутопії В. Войновича виявився на всіх рівнях тексту і визначив рух конфлікту. Пародія надала антиутопії історичну конкретність і сприяла широкому, узагальненому розумінню образів і ситуацій.

Письменник визначив жанр твору як роман – анекдот. Особлива роль Володимира Войновича в розвитку антиутопій визначилася:

1. вирішенням основних проблем попередньої традиції й злободенних питань сучасності;

2. перенесенням акцентів художньої оповіді з критичного зображення утопічних ідеалів на змалювання катастрофічних наслідків їх повного впровадження в життя;

3. наданням негативній утопії завершеного, канонічного вигляду;

4. виразністю тоталітарного характеру ідеально недосконалого суспільства;

5. своєрідністю сюжету, який побудовано не як оповідна послідовність подій, а як історія виникнення, розвитку, становлення і загибелі особистості в суспільстві;

6. наявністю фантастичного елемента, який відіграв допоміжну, не сюжетотворчу (як у науковій фантастиці) роль.

Войнович розкрив абсурдний процес реалізації ідеї тоталітарної системи, яка прикривала насилля міфом про прийдешню перемогу комунізму.

Особливості комуністичного режиму. Побудова реального комунізму стала практично можливою внаслідок Великої Серпневої комуністичної революції, підготовленої і здійсненої під керівництвом і за участі Генералісимуса.

Комуністична республіка була встановлена в межах одного міста – Москви, тому і називалася МОСКОРЕП (Московська комуністична республіка).

Над виконанням програми побудови комунізму в одному окремому місті працювали не тільки москвичі, а й працівники всього Радянського Союзу. З їхньою допомогою були побудовані нові споруди, заготовлено все необхідне для нормального існування на цілий рік. З усієї країни звозилися запаси харчування і ширпотребу. Були запрошені іноземні спеціалісти, включаючи німецьких ковбасників, швейцарських сироварів, французьких модельєрів. Задовго до оголошення комунізму на московські склади доставили запаси різних напоїв, піци, гамбургерів, спеціально замовили майки з написами: “І Love communism”.

Одночасно вживали заходів щодо огородження Москви від “гостей” із першого кола ворожості, особливо від жителів Калінінської, Ярославської, Костромської та інших областей, які під приводом огляду музеїв робили набіги на магазини. Крім того, було створено якісний відбір людей. Приблизно за місяць до наступу комунізму з Москви виселили асоціальні елементи, алкоголіків, хуліганів, туніядців, євреїв, дисидентів, інвалідів і пенсіонерів. Студентів відправили у віддалені будівельні загони, а школярів – у піонерські табори.

У день проголошення Комунізму всі магазини були переповнені різноманітними товарами. Справа була нова, і уникнути помилок не вдалось. У перший день усі робітники не працювали, а побігли до магазинів і хапали те, що потрапляло до рук.

Комуністична влада була змушена для встановлення порядку викликати військо. У Москву ввели танки гвардійських дивізій і на три дні оголосили воєнний стан.

Державний устрій у Москві 2042 року дуже відрізнявся від Москви теперішньої. Усе суспільство поділили на людей двох типів: із загальними потребами і підвищеними потребами. Кожний народжувався із загальними потребами, а потім, якщо він розвивався, його потреби зростали і враховувалися. Люди першого типу жили за рахунок здавання вторинного продукту, отримуючи талони, за якими вони відвідували їдальні, публічні клуби і бібліотеки. Усюди висіли гасла:

“Хто здає продукт вторинний – той забезпечується відмінно!”

“Хто здає продукт вторинний – той сексується відмінно!”

“Хто здає продукт вторинний – той харчується відмінно!”

Людина із загальними потребами могла вижити завдяки здачі вторинного продукту. Люди з підвищеними потребами були звільнені від здачі такого продукту.

Всі мешканці Москви ходили наголо підстрижені, оскільки змушені були здавати волосся як вторинний продукт. На той час виникла велика проблема з водою і газом. Тому вода дуже цінувалася: “Вода – джерело життя”, “Вода – народна гордість”, “Хто не зберігає воду, той ворог народу”.

Вулицями їздили бронетранспортери та паровики. Все місто було огороджено парканом і колючою проволокою, щоб захиститися від ворожих кіл. До першого кола входили республіки, які називалися синовими, до другого – соціалістичні країни, до третього – ворожі капіталістичні.

Людей з дитинства привчили доносити на батьків, вихователів, друзів. Підростаючи, людина доносила буквально на всіх – на кожного, таким чином її контролювали. Мешканців МОСКОРЕПу називали комунянами. У всіх були імена, які давали їм при народженні, а потім змінювали їх на ті, які отримували під час “звєздєнія”, тобто зіркові імена, які відображали спрямованість основної діяльності кожного комунянина.

Ім’я “Генералісимус” виникло досить природно. Справа в тому, що Генералісимус був одночасно Генеральним секретарем партії, мав військове звання Генералісимус і, крім того, відрізнявся від інших людей всебічною геніальністю. Враховуючи всі ці звання, люди називали його “наш геніальний генеральний секретар і генералісимус”, але, як відомо, крім інших якостей, їх ватажок відрізнявся ще й виключною скромністю. І врешті-решт з’явилось ось таке просте і природне ім’я.

У МОСКОРЕПі існував інститут, де працювали над створенням нової людини. Тут виводили різні “сорти” людей (людину – вченого, людину – прибиральника, людину – лікаря, людину – музиканта та ін.). Тобто кожна людина займалася тільки тим, чим вона володіла найкраще.

Було винайдено еліксир життя, вживаючи який, людина ніколи не старіла, а залишалась вічно молодою.

У деяких питаннях зроблено великі і значні кроки вперед, але в питанні господарства і харчування – великий крок назад.

Людина не мала ніяких ні прав, ні свобод, що підтверджувалося системою доносів.

Усі засоби масової інформації були спрямовані на прославлення Генералісимуса. У газетах друкували його портрет, короткий медичний бюлетень про стан здоров’я і це робилося кожного дня. Потім йшли накази, які підписувалися ним, телеграми, що Генералісимус відправляв на адреси різноманітних з’їздів, конференцій, нарад. У газетах указували, що Генералісимус – це всенародний ватажок, він обіймав одночасно п’ять вищих посад: Генерального секретаря ЦК КПГБ, Голови Верховного П’ятикутника, Верховного Головнокомандуючого, Голови Комітету державної безпеки і Патріарха Всієї Русі. Повідомлялось про всі події, факти і ситуації, які були пов’язані безпосередньо з Генералісимусом. Телебачення також кожен день починало із звіту про стан його здоров’я, про успіхи, досягнення тощо.

Засоби масової інформації формували суспільну свідомість в усіх громадян без винятку.

Партія була “марксистська” – офіційна і “семітська” – неофіційна. Рух “сімітів” зародився ще при житті Сім Сімича. Тоді це був ще не рух, а численний розрізнений натовп прихильників. Пізніше виник малий гурток школярів-старшокласників, які створили підпільну організацію, що мала назву “СІМ”. Коли їх викрили, рух перестав існувати, але знову ж почали створюватися гуртки, спільноти, об’єднання, які мали назву “СІМ”, хоча тлумачили це слово по-різному. Висилаючи Карнавалова за межі країни, тодішня влада сподівалася, що на цьому рух і зупиниться, але помилилась. Рух не тільки не зник, а й досяг апофеозу, реально загрожуючи безпеці держави. “Сіміти” збирались у гуртки, читали твори ватажка, вивчали їх, конспектували, переписували і розповсюджували. Для того щоб з цим покінчити, служба БЕЗО була змушена прикласти дуже великих зусиль і потім усіх “сімітів” удалося розгромити, всі твори Карнавалова були відібрані і знищені. Саме після цього розгрому рух розпочав свою діяльність. І більше того він мав такі форми, з якими боротися вже було неможливо. Про це свідчили написи СІМ у секретних приміщеннях. Це слово почали всі використовувати доречно і недоречно: СІМптом, СІМбіоз, СІМпатія, СІМафор, СІМантика, СІМдром…

“Сіміти” розраховували на встановлення в Росії самодержавної, або, як її називали, сімодержавної монархії. Монархічна ідея і в XX ст. була жива і популярна. В їхніх очах можна було прочитати, що монархія буде встановлена. Рух “сімітів” ріс і загрожував перетворитись на стихійний. Так і сталося. До влади прийшов монарх – Серафім Перший, цар і самодержець Всієї Русі. Генералісимуса було скинуто з посади, він чекав своєї смерті.

Антиутопія мала прогнозуючий характер: роман було направлено на реальність, яку необхідно змінити, вказувалося, як треба проводити ці зміни. Войнович показав комуністичну систему, крах якої зміг передбачити ще в 1980 році. Автор змалював подібне суспільство, щоб розкрити істинні протиріччя життя, звільнитися від хибних міфів про світле майбутнє, яке всі пророчили.

Підтвердженням цього стало висвітлення проблеми води, нафти, газу.

Роман назрівав, формувався і нібито виник з усієї попередньої творчості письменника. На основі публіцистичних статей характеризувалася непримиренна позиція автора по відношенню до післявоєнної дійсності. В. Войнович відкрито засудив свою невіру в побудову ідеального комуністичного режиму. Прагнучи оголити реальність соціального розвитку суспільства, яка була під впливом ілюзій, він сатирично викривав тоталітарний менталітет і його імператив, який сприяв формуванню арабської психології, для того щоб запобігти втраті змісту людського існування. Тема порушення цілісності людської особистості в умовах тоталітаризму стала центральною в романі.

Використовуючи прийом гротеску, письменник зобразив усі сторони життя Єдиного Суспільства: суспільні структури, духовне, навіть інтимне життя його мешканців.

Заслуга В. Войновича полягала в тому, що він у самих витоків нової системи розгадав її антигуманний характер. Правдивість реалістичного мислення дозволила йому мати сумніви стосовно можливості створення ідеального суспільства і зобразити зовсім іншу систему, ніж у трактатах Т. Мора і Т. Кампанелли, Дж. Свіфта і Г. Уеллса. Він був набагато далекогляднішим і точнішим у своїх віщуваннях, ніж його попередники. Затвердження в будь-якій країні адміністративно-бюрократичної системи з культом особистості добродія, який прагнув до утилітаризму та уніфікації людської свідомості під впливом страху, вело до деградації суспільства.

Роман В. Войновича “Москва 2042” відобразив не тільки скепсис відносно перспектив розвитку суспільства, а й живе прагнення до пробудження людської самосвідомості, відповідальності за свою долю і прийдешнє людство.

У романі-антиутопії письменник зробив спробу зобразити людину в її суспільних зв’язках, які розкрили б вплив соціальних обставин і змісту буття, прагнення до життєстверджуючого пафосу навіть при трагічному вирішенні конфлікту.

Своєрідність сюжету твору полягала в тому, що він будувався як історія виникнення, розвитку, становлення і загибелі особистості в суспільстві знеособлених громадян. У центрі роману постав конфлікт людини і тоталітарної системи, яка розкрила трагічне положення особистості, що знаходилася в полоні ідеологічних ілюзій. Зображення міфу подано зсередини, через думки і почуття особистості, яка була затиснута драматичним протиріччям між соціальним міфом і реальністю.

Пародія сприяла показу абсурдного світу, в якому особистість приречена на невільне і вбоге існування.

Деградація – початок руйнування особистості. Деградована людина завжди була душевно холодна, мала кам’яне серце, прагнула до збагачення, проявляла жорстокість, егоїзм, скнарість, байдужість до навколишнього світу.

У романі В. Войновича майбутні люди майже повністю втратили всі свої гарні якості. Вони були бездуховними, забули про такі почуття, як кохання, людяність, повага, вдячність, турботливість. Кожен жив заради себе. У республіці не було ні хворих, ні дітей, оскільки їх вислали в інші кола. Хоча зроблено спробу винайти еліксир життя й довголіття, люди не уникнули старості, швидко старіли і помирали. Нові люди були обмежені у своєму світогляді, нічого не знали про історію суспільства. Однак не можна побудувати нове суспільство без знання його історії. Такі люди повністю байдужі до навколишнього середовища, до подій, які відбувалися в світі. Державою повинні керувати здорові фізично і морально політичні діячі. На чолі ж республіки стояла людина, яка вже повністю деградувала, тобто підійшла до межі ретрограду. Генералісимус у творі показаний як приклад неможливого в світі.

Одним із законів москорепівців був такий: “Кожен, хто хоче одружитися, повинен мати високі досягнення в будь-якій галузі науки, повинен бути відзначений П’ятикутником”. Тільки за таких умов влада давала дозвіл на одруження.

Письменник передчував, що крах комуністичної системи неминучий, але довести цього не зміг. Він надав можливість людям побачити це на власні очі, відчути її наслідки. Деградація особистості в умовах тоталітарної системи все знищувала на своєму шляху. Кожне суспільство могла спіткати доля МОСКОРЕПу.

В. Войнович не робив ніякої спроби визначити головні об’єкти в тому життєвому матеріалі, який був відправною точкою сатиричного і гумористичного осмислення дійсності. Саме вибір об’єкта висміяння у зв’язку із світосприйняттям митця – це не тільки критерій для визначення міри сміху, але значною мірою і питання методу, який досить чітко проступав навіть при швидкому погляді на взаємовідносини реалізму з дійсністю.

Усі герої антиутопії гинули як особистості. Але перед цим вони переживали процес душевного просвітлення, їм відкривався новий зміст існування.

Головна сюжетна лінія – неприйняття окремою особою встановленої соціальної організації суспільства, заснованої на ідентичності, бунті і боротьбі з системою уніфікації, але врешті-решт – злам: людина відмовлялася від себе, переставала бути особистістю.

Героям роману завжди надавався шанс змінити своє життя. Але, не маючи можливості вирватися з тенет загальної системи, вони капітулювали, втрачали свою ідентичність, відмовлялися від власного “я” на користь загальних інтересів і вливалися до загального ритму мільйонів подібних.

Уже більше ста років людство перебувало в безперервному пошуку антиутопії, натомість зазнавало грандіозної катастрофи, переживало метафізичні розчарування. Сумнівне “царство Боже”, ім’я якому “комунізм”, виявилося примарним.

Поєднання фантастичного і реального склало характерну особливість творчих принципів російського романіста, який використовував традиційні прийоми досягнення правдоподібності фантастичного шляхом деталізації матеріального світу. Мандрівник В. Войновича здійснив свою подорож на машині часу. Він сів у звичайний літак і полетів, а коли політ закінчився, то опинився в Москві 2042 року.

У “Москві 2042” В. Войновича письменника Карцева було закинуто у світ, який відносив його невимовно далеко. Здавалося б, сваволі письменника підкорено все. У світі, де він опинився, володарювали закони життя, а не закони літературної традиції. За такий тривалий час усе, чим хотів скористатися Карцев, стало непридатним. Пробувши там, він зовсім не наблизився до здійснення свого задуму.

Отже, модель майбутнього, закладена утопістами і антиутопістами, мала визначальні проблемні дефініції і відповідні персонажні стереотипи, які на рівні індивідуально-авторської регуляції знайшли широке втілення в романі В. Войновича.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Войнович Володимир Миколайович

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links