Внутрішня еволюція героя оповідання Г. Белля

Г. Белль – німецький письменник, який, пройшовши фронтами Другої світової війни, здобув переконання, що війна – найбільше зло у світі. Тому вся його творчість просякнута антивоєнним пафосом. Оповідання “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” є шедевром малої прози Белля. Головний герой твору, від особи якого ведеться оповідь, не має імені, бо іаких, як він, було сотні тисяч. Та врешті-решт вермахту й не потрібні були імена, особистості. Фашистському режиму Гітлера були потрібні слухняні роботи, які готові бездумно йти туди, куди накаже

фюрер. У нацистській школі їх намагалися виховувати стійкими солдатами зі стандартними поглядами на життя, переконаннями у вищості арійської нації, якій має скоритися увесь світ. Пораненого героя привезли до шпиталю, який розмістився в його рідній школі. Проте він довго не міг впізнати, де він знаходиться, бо школи в нацистській Німеччині були всі однакові. “…У кожній гімназії є зали малювання, коридори і зеленими й жовтими стінами 3 кривими старомодними гачками в них; врешті-решт, те, що “Медея” висить межи 6-А й 6-Б, – ще не доказ, шо я в своїй школі.

Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони

мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Прусії. Всі німецькі гімназії були прикрашені погруддями античних філософів, портретами “взірців арійської породи”, штампованими дошками полеглих. Усього три місяці тому герой був учнем ціє’і школи, малював вази й бігав до тьмяної кімнати шкільною сторожа пити молоко. На дошці ще навіть збереглася фраза, написана, точніше, не дописана його рукою: “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”. Це був початок давньогрецького двовірша-епітафїї, що прославляв мужність і героїзм спартанських воїнів, які полягли за батьківщину: “Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, розкажи там, шо ми лежимо тут, чесно виконавши закон”. Німецьким хлопчикам у такий спосіб навіювали думку про тотожність німецької імперії до гармонійної, осяяної славою античності.

Безіменний герой оповідання повертається до дому знань, шо перетворився на “мертвий дім”, як жалюгідний обрубок кривавої безславної війни – без обох рук, без правої ноги. Колись він, як і тисячі його однолітків, читали про війну у книжках з малюнками. У тій, книжній, війні від гарматних пострілів котилася така врочиста луна. А зараз, лежачи у залі малювання і прислухаючись до гарматного гулу, юнак міркував, “скільки імен буде на тій табличці полеглих, яку, мабуть, приб’ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрест і вквітчавши ще більшим лавровим вінком”. Зненацька йому спало на думку, коли він справді в своїй школі, то й його ім’я стоятиме там, укарбоване її камінь, Проте… Він не знає, заради чого пролив свою кров, а в шкільному календарі пря ти його прізвища, мабуть, буде написано: “Пішов зі школи на бойовище за…”. Але за що саме, він не знав. Просто чиясь могутня, владна рука закинулі його на фронт, послала на неминучу смерть. Три страшні місяці війни лягли прірвою між учнем гімназії та солдатом вермахту.

“Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до як гось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий мені і незнайомий, який чом пізнавали мої очі, але самі тільки очі”.

Цей хлопчик так і не навчився ненавидіти “ворога”. Але, проливши свою пройшовши через біль і страждання, він повною мірою пізнав зневагу до тих, послав його на бойню. Він зненавидів війну, до якої його так старанно й наст но готували, війну, яка мала принести славу солдатам фюрера, а принесла біл страждання, безчестя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Внутрішня еволюція героя оповідання Г. Белля