Вірш “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”

Я пам’ятаю дивовижне мгновенье:

Переді мною з’явилася ти,

Як скороминуще виденье,

Як геній чистої краси.

Не знаю, як ви, а я із упевненістю можу сказати – поки не зустрічала. Читаючи й перечитуючи їх, щораз уявляю собі божественної краси молоду жінку й думаю: “Яка ж ти щаслива, Ганна: поет століття, російський геній присвятив тобі рядка, що стали безсмертними”.

Зустрівши Ганну Иетровну Керн, дев’ятнадцятирічну дружину генерала Керна один раз, ще в 1819 році, у своїх знайомих у Петербурзі, тоді ще юний поет був уражений

її красою й чарівністю. У них не було ніякої любовної історії, просто обмінялися декількома звичайними фразами – але серце поета було вбито: ніколи раніше не зустрічав він дівчин такої сяючої краси.

У томленьях сумуй безнадійної,

У тривогах шумної суєти,

Звучав мені довго голос ніжний

И снилися милі риси.

Так писав поет, отчаявшись коли-небудь забути образ тієї, що скорила його своїми “милими рисами” і “голосом ніжним”.

Але час робив свою справу: можливості бачити Ганну більше не було (для Пушкіна наступили роки вигнання), пристрасть поета став потихеньку розсіюватися й він

“…забув твій голос ніжний, твої небесні риси”.

Навряд чи міг розраховувати поет на нову зустріч, та й часу чимало пішло: спочатку південне посилання, потім – посилання в Михайловское, родовий маєток поета. “Небесні’риси” стерлися зі спогадів. Але чого тільки не підбудовує доля людині – тут, у Михайлівськім, у старих друзів Осикових, сусідів по маєтку, він зненацька побачив неї, таку ж чарівну й гарну, як колись. Ганна Петрівна приїхала погостювати до своїх родичів. “Милі риси” знову не давали спокою, змушували думати про себе. Пушкіна став часто бувати в Осикових, слухав, як зачарований, модні романси, які виконувала, сидячи за фортепьяно, Ганна Петрівна.

От як запам’ятав автор цю зустріч, годинники, проведені з коханої й свій щиросердечний стан:

Душі настало пробужденъе

. І от знову з’явилася ти,

Як скороминуще виденье,

Як геній чистої краси.

И серце б’ється в упоенье,

И для нього воскресли знову

И божество, і вдохновенье,

И життя, і сльози, і любов.

Час перебування Ганни в Осикових незабаром підійшло до кінця.

Пушкін приїхав неї проводити й передав їй недавно надруковану в Петербурзі главу “Онєгіна”. Між сторінок був вкладений невеликий листок з віршами. Це було “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”.

Вірш розділений на три рівні частини. У кожній з них – своя думка, свій тон. Першими спокійними, наповненими спогадами автора про “милі риси”. Друга – про довгі роки заточенья, які стерли образ коханої. Настрій цієї частини вірша теж смутне, сумне. Зате як відрізняється третя частина! Вона наповнена життям від несподіваної зустрічі, наповнена радістю, щастям, які заполонили всього поета.

Головне, що хотів донести автор цим віршем – світлу пам’ять про любов, радість від несподіваної, і від цього вдвічі більше сладостной, зустрічі з тим, що здавалося втраченим назавжди.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Вірш “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…”

Categories: Нові твори

Links