Вірш А. С. Пушкіна “Анчар” (сприйняття, тлумачення, оцінка)

Тиран, зрадник або в’язень.

А. С. Пушкін

В 1828 році А. С. Пушкін виявився в нестерпно тяжких умовах. Причіпки уряду до поета, що вернулись із посилання, не припинялися. Пушкіна викликають на допити. Приймається постанова Державної ради в справі про вірш “А. Шенье”. На душі постійна тривога й відчуття гнітючої сили, з якої незмога боротися.

Тоді-Те й народжується вірш “Анчар”, у якому гостро звучить тема деспотизму, гноблення однієї людини іншим. Про отрутне дерево, анчар, що росте на островах Зондского архіпелагу, наприкінці

XVIII – початку XIX століття були відомості й у художньої, і в науковій літературі. Незвичайна назва, похмура екзотика – все це вразило уяву поета. Фактичні дані про дерево отрути народжували образи, ні із чим не порівнянні по своїй силі.

Пушкін читав у журнальних статтях про злочинців, засуджених на смерть. Останній шанс одержували ці люди – добували отруту зі шкідливого дерева й несли своїм панам. Багато хто тут і гинули.

Для А. С. Пушкіна вірш “Анчар” було важливим, воно закріплювало зв’язок згодом. Імовірно, не зрячи в його чорновому рукописі позначена точна дата написання – 9 листопада 1828 року.

Образ анчара виникає вже в першій строфі й дається в урочисто-похмурому тоні. Це підкреслюють епітети: “хирлява”, “скуповуючи” пустеля, розпечена спекою грунт.

Уживання старослов’янської форми “розпечений” робить вірш піднятим, величним.

Порівняння “як грізний вартовий” незвичайно виразно.

Пушкін створює символічний образ. Його не цікавить більше саме дерево, що росте на острові Ява. Потрясає якийсь прояснений пушкінський гуманізм. Поет піднімається до постановки величезної проблеми про право людини на життя й про право на його життя з боку іншої людини.

У другій і наступній строфах підсилюється похмурий характер образа: виникає тема отрути.

Природа прагнучих степів

Його в день гніву породила

И зелень мертву галузей

И Корінь отрутою напоїла.

У третій строфі отрута показана в русі, він смертоносний:

Отрута каплет крізь його кору…

Трагізм полягає в тім, що до дерева, до якого “і птах не летить”, “і тигр нейдет”, а вітер, соприкоснувшийся з ним, “мчиться ладь уже тлетворный”, людини відправляють “владним поглядом”. Причому посылающий прекрасно знає про наслідки своїх дій. Посланий же “слухняно в шлях потік”, тому як раб, що давно забув, що він така ж людина. Підданий виконав свою місію: приніс із отрутного дерева своєму князеві “смолу” і “умер… у ніг непереможного владики”. Задоволений залишився деспот, розіславши із принесеною отрутою загибель “до сусідів у далекі межі”, множачи й поширюючи навколо себе зло.

Психологічна основа пушкінського вірша – кревне й искреннее співчуття людині, приреченому на загибель.

Стиль напрочуд спокійний. Незважаючи на це, голос Пушкіна начебто заклинає: подібне неприпустимо в людському суспільстві


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Вірш А. С. Пушкіна “Анчар” (сприйняття, тлумачення, оцінка)

Categories: Нові твори

Links