Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації

З двома періодами: 1) Період революційної організації державности й морально-правової влади, 2) Період юридично-правової державности.

В основу цього поділу покладено ролю тих чи инчих соціальних верств під час цих моментів.

Чинником доби Центральної Ради є вся свідома національна демократія без ріжниці кляс.

Доба Гетьманщини одзначається пануючою роллю кляс буржуазних і реакційних.

Під час доби Директорії головна роля переходить до кляс революційних – пролетаріату сільського й мійського.

Головним чинником доби Отаманщини

є елемент військовий, ідеологічно репрезентуючий дрібне національне міщанство, а в акції своїй автократичний.

ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ РОЗДІЛ І.
ВІЙНА Й ВЕЛИКА РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

1. Старий Деспот і Товарні Джентельмени.

На весні 1917 року закінчило своє істнування російське самодержавіє. Воно розсунулось і впало, як спорохнявіла бочка, в якій росло й напірало корінням на старі стінки, молоде, сильне дерево.

Сивий, п’яний, монархізм вже давненько вчував нетривкість своєї бочки. Це виразно вчулось уже

в 1904 – 5 роках, коли в ім’я інтересів купки авантюристів цей напівазіатський імперіалізм зчинив війну з суто азіатським імперіалізмом. Уже тоді затріщали клепки й обручі старої діжки, як московське робітництво в зімі 1905 року наперло корінням на стінки. Старий деспот злякався, покинув азіатського ворога, віддав йому шматок теріторії, фортеці, десятки тисяч людського гарматного м’яса, ковтнув ганьбу й глум і кинувся на внутрішнього ворога.

Коріння люто стиснули, обшматували, приглушили, замертвили, а бочку полатали, оббили залізними обручами, весь апарат її зміцнили кулеметами, жандармерією, поліцією, провокаторами, циркулярами, всіма удосконаленими європейськими, азіатськими та американськими засобами наймодерніщої техніки клясового панування.

Старий деспот міг би ще жити якийсь десяток літ більше, коли б не нова війна.

Але це вже була війна не з маленьким азіатським хижаком, не в ім’я інтересів купки придворних шарлатанів. Тут справа стояла серйозніше: зчепились до бою велитенські европейські хижаки, й зчепились не за якусь там аферу в мілліони карбованців. Справа йшла про те, хто мав одягати сотні мілліонів африканських негрів у хвартушки, постачати їм їхнів божків, напувати їх алкоголем і забірати в них золото, слонову кістку, шерсть; словом, хто буде паном усіх світових ринків, – африканських, азіатських, напів-азіатських, (як Росія, Балкани, Румунія). Англійські, німецькі, французські, навіть нещасні, зачучверені російські банкіри, фабриканти й купці, всі наперебій хотіли одягати негрів у хвартушки. Для цього по всіх країнах гарячково, скажено працювали мілліони робітників; фабрики й заводи день і ніч шугали полум’ям печей; склади тріщали від навалених товарів; у банкірських конторах сотні тисяч замучених, недокровних людей робили підрахунки „негритянських хвартушків”. Фабриканти мусіли робити яко мога більше, не зупинятись ні на одну мить, бо найкоротча зупинка якогось фабриканта загрожувала йому смертю, – юрба конкурентів немилосерно валила його з ніг, топтала, перестрибувала вперед і гнала далі. Бо такий закон капіталізму й постачання „негритянських хвартушків”.

І всі ці юрби европейських джентельменів одна поперед одної мусіли гнати до Африки, Азії, до голих і багатих мешканців островів та напіводягнених слав’янських дикунів. Вони всі хапались одягти цих бідолах у „хвартушки”. А во ім’я цих „хвартушків” сістематично, з потаєним скреготом зубів озброювали бідних дикунів своїх власних країв; мілліони їх у вогню, в чаду кували гармати, бомби, рушниці, всі засоби убивання таких самих темних дикунів, як вони. Пащі гармат стояли роззявлені за складами товарів; усі сили людської цівілізації, вся зроблена на протязі десятків років праця мілліонів людей, зібрана в банкірських касах у золоті й паперах, усе було наготовлено до лютого бою за „негритянські хвартушки”.

Старий російський півдикунський деспот, що навіть і „хвартушків” не вмів дати, а вмів тільки хапати й грабувати, він також мусів устряти в цю боротьбу европейських товарних джентельменів. Бо занадто вже він був зобов’язаний цим добродіям, занадто був оплутаний довгами та договорами, які підтримували його панування.

Та й собі все ж таки хотілось погріти старечі, замурзані, півкультурні руки як не в Африці, то на Балканах, як не „хвартушками”, то просто захватом.

Та й була думка одвернути трохи в инчий бік увагу здушеної в бочці, непокійної маси.

І, справді, на якийсь час це удалося. Старий напружив усі апарати, – церкву, пресу, чиновництво, поліцію, суд, жандармерію, нагаї, тюрми, брехню, обман, підкуп, підлещування; в церквах задзвонили, заспівали, закадили; купована преса загвалтувала, забила в бубни людожерного патріотизму; заклацали, забряжчали загонисті, безпардонні офицерські остроги, шаблюки.

І прекрасну, велику силу людини, – інстінкт боротьби, – в масах темних людей сполохали, задурманили й направили на кріваве, страшне злочинство в ім’я „негритянських хвартушків”.

В ім’я цих „хвартушків”, в ім’я зажерливости й ненажерности европейського капіталу гнали під гранати й кулі сотні тисяч, мілліони людей Росії; одривали їм руки, голови, шматували, засипали живими в землю й мордували такими муками, яких ще ніколи не знала людськість. Усі сили землі, держави й народу викачували й гнали без перестанку туди, на побоїще, на фронти й там все це божевільно, в лютому, крівавому екстазі нищили, трощили.

А в тилу очманіла руська інтелігенція з кріваво-налитими очима, обнявшись з жандармами, уквітчавшись шворками, на яких її ще так недавно вішано цими самими жандармами, танцювала дикий, безглуздий, п’яний танок російського патріотизму. Розхрістана, заляпана кров’ю з фронту, вона в екстазі хапала нагаї з рук жандармів і хльоскала ними бідні маси, роз’ятрювала їх, кидала в лють і гнала туди, на всесвітнє побоїще. Одкинувши всякий сором і честь, оголившись, стоячи на перехрестях, вона, ця несподівана помішниця старого роспутника, кричала, вимахувала національним прапором, пінилась, лаялась, брехала, падала на коліна перед портретами царя, цілувала руки деспота й все прощала, все не пам’ятала.

Це був момент „срібного весілля” старого деспотизму.

Але без жалю, без ощадности, без ладу викачувані, трощені й нищені сили почали слабнути. „Негритянські хвартушки” товарних джентельменів, це таємне, страшне божество, яке жерло стільки жертв, вимагали все більш та більш напруження. В масах давно погас надмуханий попами та інтелігентами вогонь убийства. Сама інтелігенція почала стигнути, соромливо озиратись і потихеньку приводити себе до пристойности. Втома й знесилля, як на похмілля, впали на винищений організм селянської, мирної країни.

Але европейські джентельмени не могли стомлюватись. Хтось когось мусів задушити, наступити на шию й твердо, неподільно взяти в руку прапор „негритянського хвартушка”. Тоді тільки вони могли припинити побоїще. І вони, заціпивши зуби, в корчах ненависти топили одні одних, виморювали голодом, удушували отруйними газами, сліпили ультра фіолетовими проміннями, били й нищили в воді, в повітрі, на землі, в мирних кімнатах, у траншеях. Учені, напруживши всі сили людського духу, розуму, досвіду, науки, вигадували найлютіші, найстрашніші засоби вбивання людей.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Винниченко Володимир Кирилович Відродження Нації

Categories: Твори з української літератури

Links