Викривальна сатира на пристосуванців за комедією М. Куліша “Мина Мазайло”

Двадцяті роки XX століття були бурхливими. Старий світ, повалений двома революціями 1917 року, поступово відступав, але чинив шалений опір. І драматурги того часу намагалися продемонструвати як зміни на краще в міжлюдеьких стосунках, так і звичайний абсурд перехідного часу, – адже саме такими були двадцяті роки в новона­родженій країні Рад.

Микола Куліш – один з непересічних українських дра­матургів, який знаходився в постійному пошуку, вважаю­чи за необхідне змальовувати засобами традиційної драматургії сучасну йому дійсність. Уже

перші вистави “Мини Мазайло” викликали в глядачів справжнє захоплення. Дра­матург збагатив арсенал засобів комічного в театрі й у той же час вдало використав майже вічну тему розриву між сутністю персонажа і його потягом до “вищого світу”.

Мазайло працює в радянській установі. Він не просто службовець, він відчуває себе справжнім “чиновником”. А чиновник, здається, повинен належати до “бомонду”. Та хіба візьмуть у той “бомонд” з українським прізвищем? Звичайно, ні. Приблизно так розмірковує новітній міща­нин: йому хочеться змінити славне прізвище на зрусифіковане, або просто російське.

У

комедії Миколи Куліша є не лише комізм. Драматург зробив чимало цікавих лінгвістичних спостережень. Так, Мосій, юнак “з мрійними, але злими очима”, розповідає про дієслово “бринить”, яке на відміну від “звучить” має безліч змістових нюансів: наприклад, “бриніти може орел у висо­чині, якого ледь видно, або сніг, коли він у повітрі, ледве примітний такий, бринить”. Свою мову намагаються боро­нити й інші персонажі комедії, наприклад, не надто розум­на дівчина Уля стає на захист рідної мови. Цю ситуацію Микола Куліш змальовує з легким гумором. Проте в арсе­налі комедіографа є й викривальна жорстка сатира.

В Україні двадцятих років проходив процес україні­зації. Але це була українізація по-радянськи, тобто не органічний процес, а чергова “кампанія”. І пророчо звучить висловлювання Мини Мазайла: “Нічого з українізації не вийде, це вам факт, а якщо й вийде, то пшик з бульбою”. Подібна кампанія – це лише “туман, чорний туман, і все це минеться”.

Куліш характеризує кожного з персонажів через його ставлення до процесу фальшивої українізації. А який вигляд дійсно мала “кампанія”, можна уявити з репліки Ма­зайла, який хоче змінити своє прізвище на зрусифіковане: “Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться… І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, усю Україну змінив би?.. А що, як і той, і другий, і третій?” Ця репліка демонструє не лише відсутність одностайності, а й розбрід у тогочасному суспільстві. Звернімо увагу на протиставлення: “А що, як там сидить не службовець, а українець?” Це не потребує коментарів.

Які ж прізвища одержували українські міщани в ра­дянському загсі? “Минько Панас на Мінервина Павла… Засядь-Вовк на Волкова… Ісидор Срайба на Алмазова”. Убозтво душі й повне нерозуміння історико-культурної ситуації в Україні показують ці люди.. Усе “заяложне, со­лодко-міщанське” переповнювало життя країни.

Але непокоїть Мазайла не лише його “некрасиве” прізвище. Турбує його й не дуже “бомондова” вимога: “Оце саме “ге” і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чисто руською, а небесною, ангельською мовою”. Мабуть, Мазайло діє за принципом: якщо зрікати­ся, то всього зразу. Тобто національності, мови, а зрештою й батьківщини.

Та не з двадцятих років минулого століття бере поча­ток це зречення всього святого. З історії нам відомо, що деякі українці залюбки продавалися іноземцям. На превеликий жаль, і сьогодні немало в нашій державі людей, здатних проміняти дідівський духовний спадок на сумнівні заокеанські або якісь інші нечувані цінності. Міщанин, у тому числі український, за будь-яких умов і часів живі­ший од усіх живих. Його не знищують ні революції, ні репресії, ні війни. Міщанин завжди такий, яким він був і сто, і двісті років тому. Здається, він тривкіший за все на світі. І тому гірка іронія Миколи Куліша, утілена в комедії “Мина Мазайло”, є актуальною й сьогодні. Ми приймаємо нині участь у відродженні української ментальності й бачимо, якими нечуваними складнощами обертається цей процес. Як і раніше, чималою частиною сучасного україн­ського суспільства правлять ілюзії – дуже різноманітні, але схожі у своїй відірваності від реальності. Розум і реалізм повинні запанувати в Україні, і тоді зникне з лиця нашої землі ганебне явище, що його відтворив у своїй ко­медії український драматург Микола Куліш.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)


Викривальна сатира на пристосуванців за комедією М. Куліша “Мина Мазайло”

Categories: Твори на вільні теми

Links