“Вересковий трунок’ – балада про мужніх і волелюбних людей

Коли я вперше почула “Вересковий трунок”, я ще не знала, що то за такий жанр – балада. А ім’я автора – Роберта Льюїса Стівенсона – пов’язувала тільки з “Островом скарбів”. Але це було таким другорядним поруч із цими рядками, що відразу ж вводили у сюжет – ні, вибачте, у ту сиву давнину, на скелястий берег сивого бурхливого моря, звідкіля добре було бачити і бузкові хвилі вереску, і те, жахливе:

Лежал живой на мертвом,

И мертвый – на живом.

За ними карбованими рядками, що мелодійністю та повторами нагадували

чомусь билини, які хотілося співати лід акомпанемент гітари, вставала висока сувора постать вершника – короля загарбників і два невисоких чоловічка – полонені медовари. Останні з тих, хто вижив, хто знав рецепт чарівного верескового меду:

Вышли они из-под камня,

Щурясь на белый свет, –

Старый горбатый карлик

И мальчик пятнадцати лет.

Але диво – маленькі люди, що стояли на землі перед високим конем – не сприймалися пригнобленими, замалими, бо ж

Ни один из пленных

Слова не произнес.

А коли читаєш:

Сын и отец молчали,

Стоя у края скалы, –

Навіть не сприймаєш

їх самотніми, останніми, тому що

Вереск звенел над ними,

В море катились валы.

Наче вся природа рідної країни стала з ними пліч-о-пліч.

Тільки коли батько бере на себе роль зрадника, щоб насправді, навіть випадково, вимушено, не зрадити, він одразу ж стає меншим, саме карликом, тому що нібито чіпляється за життя:

Жизнь я изменой куплю.

Навіть його голос звучить, як голос горобця. Ось він – найвищий пік балади. Ми раптом розуміємо; що у цій зраді щось не так. Людина, якій соромно “продавати свою совість”, ще не втратила почуття гідності, а може й – не тільки його.

У напруженні, затамувавши подих, ловиш останній крик юнака, що щезає у хвилях, і відголосок – відповідь батька. Сумного, але спокійно-твердого: він переконаний, що вчинив правильно. Крик сина показав, що юнак міг би піддатися катам.

Врятувавши таємницю загиблих сородичів, традиції й самий дух свого народу, батько знову виростає у наших очах:

А мне костер не страшен.

Пускай со мной умрет

Моя святая тайна –

Мой вересковый мед!

Я гадаю, що на людину, яка гордо промовляє такі слова, дивлячись в очі смерті, вже не можна поглянути зверху, навіть якщо ти більший на зріст, та й ще верхи, навіть якщо зараз на твоєму боці влада й сила. Карлик стає велетнем, бо має велике серце, велику любов до свого рідного краю.

Ось так прийшли до мене герої цієї балади Стівенсона і запам’ятались майже з першого разу у чудовому перекладі С. Маршака – до речі, єдиному перекладі цього твору, який я сприймаю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Вересковий трунок’ – балада про мужніх і волелюбних людей