Велесова книга

“Велесова книга”
“Велесова книга” – це найцінніша пам’ятка прадавньої літератури, яка являє собою рукопис докириличного періоду, що був названий на честь старослов’янського бога скотарства, ремесла і творчості – Велеса (Влеса). Ця найдавніша пам’ятка V-IX століть розповідає про історичні події тих часів та вперше подає опис життя, світогляду та вірувань стародавніх слов’ян.
Історія винайдення цієї пам’ятки не має однозначності, як досі не має однозначності і питання про її автентичність. “Велесова книга”

складається з дубових, а за твердженням Б. Ребіндера, березових дощечок-таблиць, що були знайдені 1919 року білогвардійським офіцером Олександром Ізенбеком (у деяких виданнях – Ізенбек) у зруйнованому поміщицькому маєтку. За одними даними, цей маєток знаходився у селищі Великий Бурлук на Харківщині і належав поміщикам Донець-Захаржевським. Маєток був пограбований і зруйнований селянами під час повстання. Вони знищили також надзвичайно цінну бібліотеку, в якій, вочевидь, міг зберігатися унікальний рукопис.
За іншими даними, той маєток належав князям Куракіним і знаходився десь на Курщині.
Олександр

Ізенбек, який навчався в Петербурзькій академії мистецтв і мріяв стати живописцем, одразу помітив незвичайні дощечки і наказав ординарцеві позбирати їх. Усі дощечки були однакового розміру – 38 х 22 см, товщиною у півсантиметра, та мали отвори для кріплення ременем. Текст був видряпаний або випалений, а потім вкритий маслом. Дощечки були “написані” абеткою, в якій змішалися грецькі і слов’янські літери. Полковник Ізенбек прикладав чимало зусиль і часу, щоб прочитати давній текст, але так і не зміг.
Згодом він опинився в еміграції, спочатку у Франції, потім – у Бельгії, де і відкрив власне ательє з розпису тканин. О. Ізенбек жив усамітнено, не спілкувався навіть з російськими емігрантами. Єдиним його другом був Юрій Петрович Миролюбов-Лядський, українець за походженням. Миролюбов за фахом був інженером-хіміком, але надзвичайно цікавився стародавніми слов’янами, вивченням їх мов та історії. Саме йому і показав свою унікальну знахідку Олександр Ізенбек. Миролюбов взявся за вивчення і копіювання пам’ятки. Проте, усвідомлюючи унікальність рукопису, виносити його за межі власного кабінету Ізенбек не дозволив.
Робота над однією “дощечкою” іноді продовжувалася більше місяця і була надзвичайно складною. Деякі таблички були поламані, і їх доводилося склеювати, скріпляти трухляві частини. І це вже не кажучи про складність власне тексту книги. На поверхню дощечок були нанесені паралельні лінії, а букви писалися не над, а під ними, впритул, без жодних пропусків між словами. Початок і кінець слів та речень ніяк не позначалися, до того ж, якщо слово починалося на ту ж літеру, на яку закінчувалося попереднє, писалася тільки одна буква, яку слід було читати двічі. Вочевидь, з метою економії місця усі рядки писалися дуже щільно – від краю до краю. У деяких місцях слова переривалися всередині, а інша частина фрази переносилася на зворотній бік “сторінки” без будь-яких позначок. Така техніка написання давнього тексту й досі є таємницею.
Складна робота Юрія Миролюбова над розшифруванням тексту тривала до 1939 року. За 15 років кропіткого переписування, транскрибування Та фотографування тексту досліднику вдалося перекласти кирилицею близько 40 дощечок.
Самі дерев’яні дощечки зникли. О. Ізенбек помер 1941 року у Брюсселі, і серед тієї спадщини, що він залишив Миролюбову, рукопису вже не було. Дослідники вважають, що рукопис було втрачено назавжди.
Робота Ю. П. Миролюбова-Лядського над стародавньою пам’яткою відгукнулася на всіх континентах. Упродовж 1954-1959 років у Сан-Франциско, Сполучені Штати Америки, на сторінках журналу “Жар-птиця” Олександр Кур публікує транскрибований текст “Велесової книги”. Цій публікації передувало тривале листування Миролюбова і Кура, а сам рукопис був названий “Велесовою книгою” саме за пропозицією О. Кура, оскільки в ньому часто згадувався бог Велес, або Влес.
Згодом дослідження вже надрукованого тексту розпочинає історик Сергій Лісний, колишній киянин, який після війни опинився в Австралії. Свої думки про “Велесову книгу” як самобутній давньоруський літопис він виклав у розвідках “Русь, звідки ти?”, “Чи були давні “руси” ідолопоклонниками та чи приносили вони людські жертви” та “Велесова книга” – літопис язичницьких жерців IX століття, нове, невивчене історичне джерело”. Ці розвідки Сергій Лісний 1959 року надіслав до Радянського комітету славістів, але радянські фахівці оголосили пам’ятку підробкою. А невдовзі текст “Велесової книги” взагалі заборонили друкувати у Радянському Союзі, а закордонні дослідницькі роботи й публікації про неї затримували на кордоні.
Але, не дивлячись на це, інформація про унікальну пам’ятку досягла Союзу, і замовчувати існування рукопису й надалі не вдалося. Через 19 років було порушено мовчання про “Велесову книгу”, але публікуються думки як на захист автентичності пам’ятки, так і за те, що вона є підробкою.
1967 року фотографії текстів і дощечок потрапили до рук Миколи Скрипника, українського діяча, який мав невеличке приватне видавництво “Млин” у Гаазі (Голландія). Скрипник зрозумів, яка унікальна пам’ятка потрапила йому до рук, і звернувся по наукову допомогу до Андрія Кирпича з Великобританії (теж українського емігранта), який взявся за переклад давнього тексту сучасною українською мовою. І вже у лютому 1968 року була видана “Велес Книга” (Гаага, “Млин”, 1968), у передмові до якої Микола Скрипник написав:
“Зміст “Влес Книги” дійшов до мого відома щойно в році 1967. Він зробив на мене дуже глибоке враження, в першу чергу тим надзвичайно піднесеним патріотизмом, який міг народитися тільки в боротьбі на життя і смерть за ЗЕМЛЮ-РУСЬ – прабатьківщину наших далеких предків.
“Влес Книга” обговорює не тільки суто історичні події та проблеми, а й багато аспектів культурно-релігійного та політичного життя нашого минулого, впливи яких діють ще й донині в нашій сучасності. “Влес Книга” дає тим, хто здібні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на питання: “Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?”
Ми свідомі того: наша спроба викликати зацікавлення “Влес Книгою” в українськім суспільстві пов’язана з багатьма труднощами, але сподіваємось здійснити наші наміри…”
В Україні перша публікація “Велесової книги” була здійснена лише у 1990 році. Вона вийшла у журналі “Дніпро” (№ 4 за 1990 р.) зі вступною статтею О. Білодідата, В. Киркевича. Над унікальним рукописом працюють такі дослідники, як Б. Яценко, В. Шевчук, М. Слабошпицький та інші, а їх публікації починають періодично з’являтися в пресі.

ЦЕ ЦІКАВО
Питання про автентичність “Велесової книги” точаться між дослідниками і до сьогодні. Деякі дослідники сумніваються в автентичності пам’ятки на підставі експертизи, що була зроблена дослідницею Л. П. Жуковською, та лінгвістичного аналізу рукопису, зробленого О. В. Твороговим.
Експертиза фотографії дощечки, яку надіслав до Союзу С. Лісний влітку 1959 року, була зроблена Л. П. Жуковською. У 1960 році в радянському журналі “Питання мовознавства” були опубліковані висновки цієї експертизи, за якими фотографію було визнано “промальованою”, а зміст та мову пам’ятки – підробними. До того ж дослідниця Жуковська зв’язала унікальний рукопис з ім’ям збирача та фальсіфікатора слов’янських древностей О. І. Сулакадзева, що жив на початку ХІХ ст. У його музеї зберігалися як справжні унікальні пам’ятки, так і підробки, виготовлені самим Сулакадзевим. У каталозі зібрання своїх рукописів Сулакадзев згадує і рукописи, вирізьблені на 45 букових дощечках. Хоча кількість дощечок не співпадає, але час, до якого їх відносить Сулакадзев, збігається з “часом” “Велесової книги”.
Пізніше, зробивши лінгвістичний аналіз усієї пам’ятки, дослідник О. В. Творогов дійшов висновку, що хоча лексика “Велесової книги” безперечно є слов’янською, але її фонетика, морфологія та синтаксис є хаотичними та не співпадають із тим, що відомо сучасному порівняльно-історичному мовознавству про стан слов’янських мов та діалектів IX століття.
Проте інші дослідники схиляються до думки, що зробити підробку 60 сторінок тексту мовою, якою до цього ніколи не І читали і якої не чули, практично неможливо.
“Велесова книга” – надзвичайно цінна історико-літературна пам’ятка, у якій описуються події від 650-х років до нашої ери до останньої чверті IX століття. Ця пам’ятка є унікальною ще й через те, що являє собою спростування думки про відсутність писемності у руського народу, доки греки не створили кириличну абетку.
За хронологією систематизувати “сторінки” “Велесової книги” надзвичайно важко, тому що одна й та сама подія описується кілька разів на різних дощечках, які не мали нумерації. У кутку кожної дощечки було розміщено малюнки (тварини, знаки, предмети тощо), які називаються гліфами. Не виключено, що ці малюнки виконували роль маркувальних позначок “сторінок”, бо іншої нумерації тоді ще не було. У своєму листуванні з Олександром Куром Юрій Миролюбов так описує фотографії дощечок “книги”:

“Пане професоре!
Поздоровляючи Вас з Новим роком, маю за честь додати фотознімки поганої якості чотирьох сторінок “дощок”, які я знайшов у своїх паперах. Текст також переписаний мною, але ще не знайдений; як тільки знайду, я Вам його надішлю. На лівому полі 1-ї “дошки” намальований пес, на 2-й якась тварина, схожа на кішку, але з довгим хвостом, який скидається на лисячий, і з довгою шиєю. Третя “дошка” має зображення сонця з сімома променями. Четверта – без будь-яких зображень.
Коли мені пощастить зробити кращий відбиток із негативів, я його негайно надішлю.
Юрій Миролюбов.
P. S. Величина знімків відповідає самому розмірові “дощок”. На думку тутешніх фотографів, це “все”, що можна зробити за допомогою наявних негативів.
Брюссель, Бельгія. 10 січня 1954 року”.

Миролюбов і дослідники, які займалися перекладом “Велесової книги” після нього, надавали табличкам довільної нумерації, однак спираючись на відомі історичні події, описані у пам’ятці.
Окрім малюнків, кожна дерев’яна табличка “книги” мала по два отвори, через які продівався шкіряний ремінець або мотузок, і в такий спосіб “сторінки” “Велесової книги” скріплювалися.

ЦЕ ЦІКАВО
“Велесова книга” дає нам також відповідь на питання: звідки походить давня назва східних слов’ян – “роксолани”. У “книзі” зазначається, що рівнина між Дніпром і Волгою називалася Русколань, що означало “рівнина, яку населяють “руси” (від “руси” – давня самоназва праукраїнців та “лань” – рівнина). Тому, коли до римського війська приходили найманці з Русколані, їх записували “роксоланами”. ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Велесова книга

Categories: Твори до ЗНО

Links