Василь Симоненко (1935-1963). Псевдоніми – В. Щербань, С. Василенко, Симон

Василь Симоненко народився в с. Боевци Лубенского району на Полтавщині 8 січня 1935 року. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942 – 1952 років майбутній поет учився в школі: 4 класи – у Боевцах (1942-1946), а далі в сусідніх селах Енкивцах (1946-1947) і Тарандинцах (1947-1952). В 1952 році закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцах, надійшов на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченко

Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (Січ). В 1957 – 1960 роках працював у газеті “Черкаська правда “, потім

в 1960 – 1963 роках у газеті “Молодь Черкащини”, власним кореспондентом “Робочої газети”, а також займався літературною творчістю. В 1962 році Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував надходити в аспірантуру Інституту літератури АН УРСР, вийшов єдиний його прижиттєвий збірник “Тиша й грім”. У середині 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченко (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролася з Василем Симоненко, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963 року поет умер у черкаській лікарні (за офіційною версією,
від раку). Похований у Черкасах. В 1964 році вийшов посмертний збірник “Земне тяжіння” (книга була висунута на здобуття Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченко 1965 р. (посмертно), але лауреатом вона не стала). Пройшло 15 років офіційного забуття поета й в 1981 році з’явилася книга вибраних добутків “Лебеді материнства” з передмовою Олеся Гончара

Поетичні шедеври “Ти знаєш, що ти людина…”, “Де зараз ви, кати мого народу?..”, “Україні”, “Заглядаюся у твої очі…” (рукописна назва – “Україні”), “Земля рідна! Мозок мій світліше…” – начебто фрагменти однієї наболілої думки про долю народу, синівської відданості йому, готовності до самопожертви заради його звільнення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші перетерпіли найбільших цензурних і редакторських втручань (а часом – і авторських зм’якшень). Написані з позицій морального максималізму, добутку В. Симоненко не могли бути надруковані навіть у період “хрущовської відлиги”. Повість “Осуд”, відома в різних варіантах (частина її публікувалося і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко перебував під суворим контролем охоронців режиму. Після його смерті незавершеним залишився кіносценарій “Банкет небіжчиків”.

Проза В. Симоненко своєрідн і багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує почесного місця в контексті розвитку епічного мироотображения свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці “Цар Плаксій і Лоскотон” розповідається про гарну країну із трагічною назвою “Слезолий”, у якій править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:

Хто сміявся – вони вистачали И нагайками пинали, Так що в царстві тім скрізь Вистачало плачу й зліз Він приходив щовечора Нехай дощ іде, або сніг До голодної малечі И всім приносив сміх

Як і будь-яка казка, вона завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього добутку полягає в тім, що казка В. Симоненко “Цар Плаксій і Лоскотон” насправді критикує тоталітарний порядок у державі, а виходить, з огляду на час написання добутку й характер усього Творчості поета, надає право затверджувати, що гарна країна, де ллються сльози – Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливої

Основні добутки: казки “Цар Плаксій і Лоскотон”, “Казка про Обманювала”, “Подорож у Країну Навпаки”, збірники поэзий “Тиша й грім”, “Земне тяжіння”, “Лебедие материнства”, збірник оповідань і новел “Вино із троянд”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Василь Симоненко (1935-1963). Псевдоніми – В. Щербань, С. Василенко, Симон