Василь Барка про українську національну ментальність

Більшість українських письменників хоч коли-небудь замислювалась над сутністю нашого національного характеру. Особливо ці роздуми й дослідження було загострено багатовіковим поневоленням нашого народу, його бездержавним й інколи провінційним статусом. Коли ми під цим кутом дивимось на творчість Василя Барки, то тут, попри народницькі симпатії митця, перш за все привертає увагу відсутність ідеалізації українства, критика церковної ієрархії й масової церковної релігійності: “Без молитов згорділи, що в нас родюча земля. От, відібрана.

Без молитов згорділи, що багато хліба було. Віднявся. Бо з пирогами забули скинію духовну” (роман “Жовтий князь”). Ба більше, й про якусь єдність нації важко говорити, бо усобиця, заколот, розбрат, сварка становлять страшний історичний гріх усього українства. Тож передумовою всякої всенародної свободи в Україні є визволення передусім від власного згубного гріха – розбрату.
Як каже один із героїв роману “Рай”, “тільки дозволь… похазяйнувати в Україні якому-небудь Нестору Махнові, швидко побачимо такого скаженого чортяку, що німець супроти нього поблідніє”. Тому й українці в 1920-х роках переважною

більшістю підкорилися “вовчому” кличеві і свідомо відвернулися в диявольський міраж, а через нього в братовбивство війни та революції – без жалю. Тому конфлікт між правдою і неправдою, як силами моральної сфери, становить зміст нашого життя. Щоб уникнути загибелі, мусимо пробудити пафос, дух захоплення, віру в сили неба, правдивість, твердість характеру, хоробрість, діяльність, самопожертву. Без цього – смерть. Настає і час вибору рішення, – наполягає письменник.
Цікавим є зображення Баркою неусвідомленого патріотизму селян. Традиціоналістське мислення, консерватизм українства походить од позиції, що Україна – священна територія, земля обітована: “Як же нам їхати? – відказує господиня [Дар’я Олександрівна Катранник]. – Душа до вікон приросла” (роман “Жовтий князь”).
Не менше значення має й Барчине розуміння ідеального українського суспільства. Найперший його компонент – свобода. 1933 року “народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй – у нім подолав супротивника моральними силами! – йдучи вслід своєму Спасителю [Ісусу Христу] на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках, подібних хресним, через відданість своїй життєвій правді-вірі. Від неї не відступив… бажаючи ліпше гинути”, – зазначає Барка у вступі до “Жовтого князя”. Особиста свобода людини і передусім свобода її думки повинна бути невід’ємною якістю кожного. Тільки за умови вільного вибору дороги до Творця можлива справжня віра; ця ідея особистої свободи для духовного життя особливо яскраво розвинулася на Заході, починаючи з XVI століття. Завдяки ідеї особистої свободи душі – під усякого гріховного насильства, на Заході відбувся величезний духовний поступ, у той час, коли Російська імперія, зневаживши її, іаіальмувала свій розвиток на цілі століття, переконаний митець.
Та навіть і у власній нації Барка проголошує вищість не фізичного, а релігійного братерства. У приведенні людей до правди писання, для життя по вірі – найвища місія народу, – стверджує він у романі “Спокутник і ключі землі”. А в творі “Рай” ми зустрічаємо таку мрію, що її митець укладає в уста Тичини: сонячний рай, що робиться дійсністю; рай, до якого прагнуть знедолені; нержаву трудящих, в якій немає жодного паразита, де є радісний груд, честь, пошана до гідності “маленької людини”, соціальна справедливість.
У цім тексті професор Споданейко-Віконник із початком революційної хуртовини забрів до якогось села на Полтавщині і і робив дивовижну спробу побудувати “ідеальну громаду” на зразок утопії, аж поки комісари з Рязанської губернії поклали край реформаторській діяльності Антона Никандровича. Диктаторський комунізм московського походження розтоптав на корені зародок поиітнього ладу, який, на думку його ініціатора, мав розцвісти її майбутньому на Україні на основі синтезу християнського ідеалу і етичних та побутових норм українського села, що споконвіку мріяло про соціальну справедливість і свободу, родинну злагоду і цільний од здирства труд серед вишневого раю. Споданейко-Віконник прагнув гармонійного гуманізму на основі євангельських істин – із принципом вільного і всебічного розвитку фізичних і духових спроможностей кожного окремого народу як державної нації і вважав, що тільки народи, вільні від сусідського і несусідського ярма, зможуть утворити сталу світову організацію. Для Антона Никандровича, людини без усякої ворожнечі до інших націй, єдиним розв’язанням пекучих питань було “самостійництво”: життя в “сім’ї вольній”, без чужинецького ярма, знущання, переслідування, терору, концтабору, конфіскації майна. Такої України ще немає, але буде, у це Антон Никандрович вірив, як у нерушимість Печерської Лаври. Справа не тільки в матеріальному храмі, скільки в споконвічному джерелі духовної сили.
Таким чином, страдницька покута, прощення, нехай і ворогам, здатні, за переконанням Барки, перетворити наше суспільство на християнську європейську націю з пріоритетами особистої свободи, прав людини, відмови від помсти й насильства та установлення взаємин поваги й терпимості.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Василь Барка про українську національну ментальність

Categories: Твори з літератури

Links