В. В. Путін у літературі

Одна з явних тенденцій сучасної російської літератури – звертання до образа президента Володимира Путіна. Про нього Мова йде й у напівмемуарних книжках Олени Трегубовой (“Записки кремлівського диггера”), і в журналистких звітах у твердому плетінні Андрія Колесникова (“Я Путіна бачив!”, “Мене Путін бачив!”), і в художніх текстах Олександра Проханова (“Пан Гексоген”), і в літературних шаржах Максима Кононенко (“Володимир Володимирович ТМ”), і в “Євангелії від Соловйова” (однойменного автора), і в казках Дмитра

Бикова (“Як Путін став президентом США”)… Перелік можна продовжитися

Феномен використання Володимира Путіна як літературний герой тим більше цікавий, що Володимир Володимирович ніколи не відрізнявся особливою харизмою. Куди більше колоритною фігурою був його попередник на президентському пості – Борис Єльцин, але він не викликав такого потужного літературного відгуку. Але якщо дивитися на Володимира Путіна не крізь призму політики, а крізь призму літератури, то така увага пишучих авторів до його персони стає зрозумілим

Література зокрема й мистецтво в цілому мають потребу в узагальненій подобі

людської індивідуальності, найбільш характерної для певного часу й певного середовища. Звичайно в одному герої сполучаються риси різних людей, але риси ці найбільш характерні й показові для стану, що представляє герой, і для епохи, у яку він живе. Літературні герої найчастіше мають кілька живих прототипів. Необхідно створити такий образ, щоб герой не здавався занадто штучним (хоча, навпроти, використовується навмисне, доведене до абсурду накопичення “характерних” рис) і щоб у ньому відразу відчувався дух епохи й стану. Цей процес називається типізацією – у художньому творі відтворяться характери, поява яких закономірно випливає зі сформованих в описуваний час обставин. Так Толстой в “Ганні Карениной” відтворив типові риси світського суспільство свого часу, Шолохов в “Піднятій цілині” – суперечливість постреволюционной епохи й неоднозначність її героїв, Фаулз в “Коханці французького лейтенанта” – вузькість і обмеженість свідомості людини Викторианской епохи й т. д. Вся епоха, ціла середовище виявляються сконцентровані у вчинках і характерах декількох ключових героїв

Увагга, що сучасна література приділяє Володимирові Путіну, пояснюється тим, що він є характерним носієм типових рис нинішнього часу й свого середовища. Саме цим образ Путіна й виявився цікавий авторам і читачам

Причому, можна відзначити, що в більшості добутків “путинианского” літературної течії образ Путіна не зводить до плоского схематизму, а виписується досить об’ємно. Навіть, якщо це всього лише периферійний персонаж, як, наприклад, в “Євангелії від Соловйова”. Владимир Путін у жодному добутку не виглядає ні абсолютно демонизированним, ні “сугубо позитивним”. І все по тій же причині – він представляє не однієї людини, а цілий тип – символізує конкретний прошарок суспільства в цілком конкретний відрізок часу в конкретних умовах у конкретній країні

Образ Путіна в літературі, до того ж, виявляється багатошаровим, тому що кожний автор намагається глянути на нього зі своєї сторони: хто – те бачить у ньому політика, схильного ховатися за личинами, хто – те диктатора, хто – те – майже звичайної людини, раптом оказавшегося на чолі країни, але не завжди здатного до адекватних дій, хто – те – доброго царя – панотця, оточеного й обманюється поганими боярами…

Крім його типової привабливості, появі образа Путіна в літературі, безсумнівно, сприяли й інші обставини. Найбільш вагоме з них – неможливість прямої оцінки, висловлення своєї суб’єктивної думки на сторінках преси. Після нетривалого періоду “розгулу незалежних ЗМІ” і “волі печатки” переносити це важко, особливо журналістам (а вони становлять не менш половини “путинианского” плину в літературі).

Причому, це стосується не тільки персони Володимира Путіна. Після “загвинчування гайок” і “вибудовування” газет і телебачення під віщання позитива політика потужним потоком заюшила в літературу. Можна без усякого перебільшення сказати, що жанр політичного роману в Росії зараз переживає друге народження, активно розвиваючись і по – новому осмислюючись. Політична лінія всі частіше зустрічається в сучасному детективі, у сатиричній прозі в дусі Салтикова – Щедріна, в історичній повісті, у любовному романі, у п’єсах, у сценаріях і т. д.

Відомо, що кожна епоха приводить до зльоту того або іншого літературного жанру. Так в одні епох розцвітає поезія, а в інші вона здається зовсім непотрібною. У другій половині XIX століття на передній план вийшов роман, а в середині ХХ століття на поверхню зненацька почав підніматися нарис. Початок XXI століття ознаменувалося посиленням політичної складової в літературі, але, на щастя, у цьому посиленні поки ще не проявляються ознаки відродження лакувальної прози (чого не скажеш про газети й телебачення).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


В. В. Путін у літературі

Categories: Нові твори

Links