М. Шолохов писав свій роман по гарячих слідах подій, що відбувалися в селі й докорінно перевернули її: ліквідація куркульства як класу, масовий рух селянства в колгоспи. У Село було послано двадцять п’ять тисяч кращих робітників-комуністів, тому що це була сама відповідальна ділянка роботи. Таким посланцем партії є й Давидов, один з героїв роману “Піднята цілина”. Давидов мій улюблений герой тому мені в романі подобаються всі ті сторінки, де Шолохов пише про цього прекрасного хлопця, що по заклику партії прийшов на важку ділянку роботи,
прекрасно розуміючи що треба віддати всі сили, щоб побудувати колгосп у Гремячем Балці. Кожний читач знайомиться з Давидовим на тих сторінках, де автор описує зустріч Давидова із секретарем райкому партії Корчжинским. Із задоволенням перечитую щораз ці сторінки. І щораз встає переді мною Давидов-Комуніст. Відразу розумієш, що це сильна людина із прекрасними якостями характеру. Давидов приїжджає прямо від верстата, але, незважаючи на це, він краще Корчжинского розуміє, що треба робити в селі. Отже, Давидов уже на цих сторінках залучає нашу увагу такими якостями: політичною пильністю, відданістю партії, ясністю
світогляду. Особливо мені подобаються в романі сторінки, де встає перед нами Давидов у відношенні до людей. Органічне споріднення Давидова з народом і турботливе відношення козаків до нього письменник підкреслює протягом усього роману. От, наприклад, приїзд Давидова в Гремячий Балка. Він відразу знаходить загальну мову з козаками. Козаки бачать у ньому простої людини. Переймаєшся разом з козаками якоюсь особливою повагою до цього приїжджого. Як прекрасні в романі сторінки, на яких з’являється перед нами Давидов як людина, цілком і повністю відданий справі партії! Перші хутірські збори. Чуються ворожі вигуки про те, що вже раз кров пустили, так і ще можна. Давидов із гнівом у голосі відповідає: “… якщо знадобиться, я за справу партії, за справу робітників всю кров віддам! Всю, до останньої краплі!” Давидов під час “жіночого бунту”. Хіба можна просто переглянути ці сторінки? Немає! Жорстоко звертаються розлютовані баби з людиною, що усього себе віддає боротьбі за щастя цих же розгніваних жінок. Він розуміє, що вони його можуть убити, але все-таки заявляє їм, що ключі від комори не дасть. Якою повагою переймаєшся до цієї сильної, прекрасної людини! Наступна сторінка Давидов виступає на зборах після “жіночого бунту”. Скільки любові, поваги до людей звучать у голосі голови! Простими словами Давидов пояснює козакам зміст подій, що происшли. Партія й комуністи захищають інтереси народу Він підкреслює це увесь час. Розумні, дохідливі слова торкають козаків, росте довіра до нього. У той же час Давидов підкреслює, що комуніста на коліна ніхто ніколи на змусить стати, тому що комуністи самі звикли своїх ворогів ставити на коліна. І козаки в цьому переконуються. Не пролистаешь просто й ті сторінки, які розповідають нам про поводження Давидова на оранці. Адже саме так і повинен був надійти комуніст, керівник, голова колгоспу: виховувати людей не тільки словом, але й справою, уміти керувати ними. Важко, важко Давидову, але він однаково зоре десятину зі чвертю, хоча ніколи й не ходив за плугом. І він довів своїм особистим прикладом, що норма оранки здійсненна. З якою теплотою, ніжністю читаєш ті сторінок, які відкривають перед нами віру Давидова у велике Майбутнє, і в той же час переконуємося, що це світле майбутнє не прийде саме по собі, за нього треба боротися, будуть жертви, але воно обов’язково прийде. У цьому твердо впевнений Давидов. А з яким смутком читаєш сторінки, які розповідають про смерть Давидова. У сутичці з ворогами гинуть Давидов і Нагульнов, гинуть люди, без залишку отдавшие себе будівництву нового життя. Пішло життя із грудей Давидова. Мерзнув тут мужній голос письменника: “От і відспівали донські солов’ї дорогим моєму серцю Давидову й Нагульнову, отшептала їм пшениця, що поспіває, отзвенела по каменях безіменна річка…” Закінчуючи роман, Шолохов затверджує незруйновність життя, віру в нове життя, що прийшла на береги Дону. Пісень життя звучать останні рядки роману: “… за невидимою крайкою обрію червоним полум’ям опромінювалося відразу полнеба, і, будячи до життя природу, що засипає, велична й буйна, як у жарку літню пору, ішла остання цього року гроза”.
