Український поетичний авангард кінця ХХ ст

Зародився авангард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді активно заявляє про себе.

Авангардизм у літературі – це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та самій літературі. це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х років активізувався в 60-ті рр.; у 80-90-ті рр. – у російській і українській літературах. Авангар­дизм виявився в певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди,

Д. Бурлюка, В. Маяковського,

Й. Бехера, М. Семенка, Гео шку-рупія, В. Поліщука. У 20-ті рр. в Харкові існувала літературно-мистецька група “Авангард”, очолювана В. Поліщуком.

Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, що застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ.

Поетичний авангард ставить перед собою завдання – різке відмежування від старих, віджилих традицій

і докорінне онов­лення поетики на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовно­стильовому, жанровому, формальному. На цьому наголошують майже всі дослідники авангардизму (А. Погрібний, Л. Таран, В. Пахаренко, В. Моренець, Н. Білоцерківець та ін.). Наприклад, В. Моренець у статті “Сучасна українська лірика: модель жанру” пише: “Програмний постулат авангарду – це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу”. Суголосну думку в статті “Нарис української поетики” висловлює й В. Пахаренко: “це мистецтво протесту і руйнування”. Отже, авангардизму в літературі належить санаційна (очищувальна) роль.

В українській поезії ХХ ст. можна вирізнити три хвилі роз­витку поетичного авангарду. Перша хвиля – це так званий істо­ричний авангардизм 1910-1930 рр., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити україн­ську поезію від застарілих тенденцій – консервативності, хуто­рянства, народницьких ідей, що в першій третині ХХ ст. галь­мували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х рр. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тис­ком репресій і засилля соціалістичного реалізму як “єдино пра­вильного творчого методу”.

Друга хвиля – творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

Третя хвиля – це так звана “нова хвиля”, постмодернізм – відродження авангардизму в кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. Представники цього стильового напряму: угрупування “Бу-ба-бу” (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Іранець), “Про­пала грамота” (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), “ЛуГоСад” (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садовський); “Нова

Дегенерація” (Іван Андрусяк, Іван ципердюк, Тетяна Майдано-вич, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пашковський).

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футу­ризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії “соціалістичного реалізму”.

Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати – Марія Проскуріна – була письменницею й прище­пила любов до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченні – в Курському реальному училищі. 1911 року всту­пає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закін­чивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога О. С. Чер-няєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета.

Поетичним дебютом М. Семенка стала збірка “Prelude” (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, мило­звучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, М. Семенко “співав таким же соло­вейком, як і інші”. Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій у російській літературі, нових творчих напрямів – модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, від­кидає як безперспективний модерністський напрям і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час були росій­ські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак із почат­ком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але в 1914 році затримується у Владивостоці).

З 1916 до 1917 р. служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917 р., саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватаж­ків відродження й розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в “Українській хаті”) і збірка “Prelude” імпонували українським “модерністам”. Але поет, вва­жаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започат­ковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок “Дерзання” та “Кверо-футуризм” (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов’язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканоні-зації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному грунті.

М. Семенка приваблює “краса пошуку”, “динамічний лет”. Переймаючись долею національного мистецтва і України, він у той же час пише твори дуже далекі, або й узагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують пред­ставники майже всіх літературних течій. З формального боку, творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об’ємний, але саме з ним пов’язаний великий скандал: “Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись”, – іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще в 1915 р. він пише цикл “Крапки і плями”, започатковуючи ним “другий період” своєї творчості, позначений відчутним впли­вом імпресіонізму (цикли “Осіння рана”, “П’єро кохає”). це дає поштовх до спроб модернізації традиції лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду – “Кондуктор”, “Ніч”, “Заплети косу міцніш!”. Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний – збірки “П’єро здається” (1918), “П’єро кохає” (1918), “Дев’ять поем” (1918), “Дві поезофільми” (1919). Варто зазначити, що нахил до імпре­сіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П’єро – ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том пов­ного зібрання М. Семенка має назву “Арії трьох П’єро”. Третій

“П’єро” – збірка “П’єро мертвопетлює” (1919) – повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух у мисте­цтві, видає “Універсальний журнал” (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал “Фламінго”, у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), “Альманах трьох” (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число “Катафалка искусства” та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебю­тували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Янов-ський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодич­них виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домі­нуючою темою Семенка-футуриста.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Український поетичний авангард кінця ХХ ст

Categories: Шкільні твори

Links