Україномовні варіанті перекладу “Пісня про Гайавату”

Поемою з життя індіанців захоплювався М. Хвильовий (дізнаємося із роману “Вальдшнепи”). Б. Грінченко радив своїй сестрі для розширення поглядів прочитати твори американського поета. Вперше поема з’явилася в україномовному варіанті з-під пера видатного письменника і малознаного як перекладача Панаса Мирного. Ось яку оцінку дає йому І. Франко: “Найбільшу несподіванку зробив, одначе, нашому письменству Панас Мирний, що з першорядного прозаїста перескочив із молодечою вервою на поле віршової мови і дав нам прегарний переклад “Декількох

пісень про Гайавату” американського поета Генрі Лонгфелло. “Гайавата” – се, як відомо, сміла проба освіченого чоловіка створити національну епопею червоношкірих індіан на основі їх вірувань та усних традицій. Вона подекуди і тоном і змістом нагадує фінську “Калевалу”, хоча все-таки далеко більше має на собі печать індивідуальної творчості великого поета Лонгфелло.

Присвоєння нашій літературі сеї поеми, та ще й до того майстерським пером Мирного, треба вважати значним здобутком і побажати лише, щоб шановний автор не обмежився “декількома піснями”, а дав нам якнайшвидше переклад

усеї поеми” . Відомо також, що за безпосередньою участю Франка були опубліковані і переклади творів Лонгфелло.

Уривки з “Думи про Гайавату” (заспів І, ІІІ, ІV, X, XІX, XX та XXІІ пісні) під загальною назвою “Декілька пісень про Гайавату” були опубліковані у 1904 році в Києві у літературному збірнику “На вічну пам’ять Котляревському”. Повний текст, як уже згадувалося, знаходимо вже у сьомому томі зібрання творів Панаса Мирного (1971). Поема зацікавила Мирного, адже він сам займався фольклористичною діяльністю в юнацькі роки. Елементи вивчення звичаїв і повір’їв рідного народу знаходимо майже в кожному творі, а найповніше повір’я відбито в містерії “Спокуса” (1901), здійсненій безпосередньо після перекладу і під його впливом.

З великою втіхою відвідувала Опанаса Рудченка сім’я Русових, що переїхала до Полтави у 1899 році. Софія Русова, авторка ряду літературно-критичних статей, залишила такі спогади про Мирного: “Саме тоді він був захоплений перекладом “Гайавати”. Він був страшенно скромна людина, але видно було, як йому приємно, що нам подобається його переклад. А що Оп Як не був певний у своєму знанні англійської мови, то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись з таким талановитим українським романістом. Він взяв з собою англійський текст поеми Лонгфелло і уважливо слухав переклад в мистецькому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка, але, крім похвали, не прий-шлося йому нічого чути, хіба дві-три поправки у перекладах індіанських виразів”. Цей епізод відображено в історико-документальній повісті про Панаса Мирного “Дуби шумлять”, автором якої є І. Пільгук. Широта використання реалій побуту дозволяє провести паралель з “Енеїдою” І. П. Котляревського.

У роботі було використано блискучий російський переклад І. Буніна, а сам Панас Мирний не володів англійською мовою. Враховуючи складні обставини роботи над перекладом, у ньому достатньо високий рівень відображення форми і змісту. Зрозуміло, якщо оцінювати переклад з позиції сьогоднішнього дня, то можна знайти багато неточностей і відхилень, особливо в порівнянні з новішими перекладами. Відомий пе-рекладознавець Р. Зорівчак писала про нього: “Якщо на зламі XX ст. абсолютні українізми, реалії українського побуту в нашій перекладній літературі сприймалися як щось цілком природне, то нині в тексті американської поеми з індіанського життя аж ніяк не звучать слова типу “курінь”, “кобзар”. До того ж техніка віршування Панаса Мирного досить недосконала, – особливо порівняно з Олександром Олесем та Костянтином Шмиговським” .

Олександр Олесь завершив роботу над своїм перекладом “Пісні про Гайавату” у 1912 році, опублікувавши його у тому ж році в “Літературно-науковому віснику” (кн.6, 7, 8, 9, 10, 11), що виходив у Києві за редакцією М. Грушевського. Написана на основі фольклору ірокезів, поема зацікавила Олеся, адже мотивами українського фольклору пронизані такі його твори, як драматична поема “Над Дніпром” (1911), поема “На зелених горах” (1915), драма “Ніч на полонині” (1941). Перший варіант перекладу був здійснений за російською інтерпретацією І. Буніна. Це була зрозуміла річ на той час. Український лірик не приховував, що скористався нею, адже англійською мовою не володів. Відомо, що не з першотвору, а з французького варіанту перекладав і російський письменник. У 1914 році Олесь переїздить у Пущу-Водицю, де має можливість більше творити. Тут триває робота над другим варіантом поеми. До нього приїжджає тричі на тиждень знавець англійської мови Кучапський і перекладає текст російською мовою, щоб було ближче до оригіналу. Копії обидвох варіантів зберігаються в архіві ЦНБ ім. В. І. Ве-рнадського (ф. ХУ, №877 і №878). Якщо перший варіант збережений весь, то другого, неопублікованого, в архіві є тільки 22 аркуші (пролог і перші чотири розділи поеми). На цій же копії дописано: “Другий переклад був цілий, але загинув невідомо при яких обставинах (між 1919-1922 рр.)”. Автор анонімної передмови до перекладу, що вийшов окремим виданням 1923 року у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) дає йому таку оцінку: “…прекрасний і художній по формі, повний і художньо близький до орігіналу, зроблений співучим віршом”. Це була перша писемна оцінка україномовного перекладу поеми.

“Пісня про Гайавату” увійшла у двотомник творів Олеся, виданий у 1990 році видавництвом “Дніпро”. Видання 1983, 1990, 1999 рр. свідчать не лише про популярність твору, а й про високу якість перекладу. У 1983 році видавництво “Веселка” випустило в світ Олесів переклад знаменитої поеми Г. В. Лонгфелло за редакцією відомого перекладача Віктора Коптилова. Проте цей переклад містить незначні скорочення, а також зазнав певного ідейного вирівнювання. У виданні 1999 року збережено всі особливості Олесевого перекладу, і, крім того, він оформлений як білінгва.

Розділ “Люлька згоди” в перекладі Олександра Олеся увійшов і в антологію поетичного перекладу XІ – XX віків “Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі” (1995), упорядником та автором передмови якої є М. Москаленко, а також в “Антологію зарубіжної поезії другої половини XІX-XX століття” (укладач Д. С. Наливайко, 2002 р.).
“Пісня про Гайавату” в інтерпретації Олеся отримала в основному схвальні відгуки сучасників. Ось для прикладу теоретик і практик перекладацького мистецтва Р. Зорівчак уважає: “Переклад О. Олеся – це творча праця на найвищому регістрі, музична структура слововислову блискуча, з версифікаційного погляду інтерпретація досконала. Та все ж відчувається, що О. Олесь не обходився без допомоги І. Буніна”.

Особливості цього перекладу визначає Я. Кривонос: “відчутний вплив літературної традиції мови перекладу; найбільша кількість випадків (порівняно з О. Соловей та К. Шмиговським) опущення метафори або трансформації метафоричного образу оригіналу внаслідок звернення до конвенційних метафор мови перекладу там, де інші перекладачі на практиці доводять можливість точнішого відтворення метафори оригіналу” виконана неопублікована інтерпретація О. Іванова (1923), вона присвячена Олені Пчілці, яка надихнула його на цю працю і редагувала переклад поеми. Характерно, що О. Іванов користується діалектизмами, архаїзмами, полонізмами, що зумовлено етнічним походженням та регіоном проживання поета.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Україномовні варіанті перекладу “Пісня про Гайавату”

Categories: Шкільні твори

Links