Україно, Україно! Серце моє, ненько!

Тарас Шевченко – видатний поет української літератури. За своє життя Шевченко написав багато творів, кожний з яких є витвором мистецтва. В усі періоди творчості Шевченка ми бачимо його зацікавленість історією України. Усвоїх поемах “Холодний Яр”, “Тарасова ніч”, “Іван Підкова”, “Гайдамаки” та у поезії “До Основ’яненка” автор зображує велич і красу козацької звитяги. Шевченко пишався героїчним минулим свого народу, вірив, що козацька “слава не поляже, не поляже, а розкаже, що діялось на світі, чия правда, чия

кривда і чиї ми діти”.

У поезії “До Основ’яненка” гостро відчувається туга за козацькою вольницею – за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину. І от козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу до півдня й врятувало Європу, не стало. Ось чому автор сумує за преславними козаками. Повернення їх можливе, але тільки як повернення ідеї:

Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани!

Поезія “До Основ’яненка” вся пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована

у сучасність: автор промовляє до національної свідомості українців, до їхньої честі й гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби, не може загинути. Українці, пишайтеся:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава Україні!

За рік до написання цієї поезії Тарас Шевченко склав невелику поему “Тарасова ніч”. В основу поеми покладена історична подія – перемога козаків над військом польської шляхти у 1630 році. Кобзар оспівує минулі перемоги козаків над москалями, татарами, турками і ляхами, і почуття гордості за звитяжну славу предків переплітається з журбою:

Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись – панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем!

Шевченко у своєму творі закликає українців “тії слави козацької” повік не забувати і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд колонізаторів, що запанували над “козацькими дітьми”. А як оптимістично звучать рядки поеми “Годі журиться”, кличуть до лав нових лицарів національно-визвольної боротьби. Автор радіє перемозі запорожців, називає гетьмана сизим орлом. Але Кобзар обливається “гіркими сльозами”, тому що Україна стоптана ворогами:

Була колись козацька І слава, і воля, Слава сяє, а воленьку Спіткала недоля.

Оспівав Шевченко також Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював походи супроти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, справедливим, за що побратими його дуже шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців – розбурхана стихія лише звеселяє їхні серця, піднімає козацький дух. Оспівуючи славні перемоги козаків, Шевченко використовує рефрен “було колись”:

Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли панувати. Панували, добувши і славу, і волю; Минулося: осталися Могили по полю.

Могили ті – і свідки гучної слави, і нагадування сучасникам, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Іван Підкова, і зараз, напевне, є, бо дух народу не знищений. Шевченко дуже сумує за звитяжною славою предків, але сподівається на краще.

Твори Шевченка свідчать, що треба вчитися у козаків волелюбності, громадської мужності та людської гідності. У поемах показано лицарську звитягу українців XVІІІ століття. Автор зробив висновок, що народ повинен берегти й шанувати пам’ять про козацьку славу. Шевченко пишався героїчним минулим свого народу. І ми повинні назавжди запам’ятати роки козацької слави.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Україно, Україно! Серце моє, ненько!