У чому криється актуальність роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”?

Відповідь шукаємо в межах визначеної проблеми. Кинемо ще один погляд на полтавський люд. Він тільки зразу видається безликою, безголосою, одноманітною масою. Насправді ж маємо цілий ряд конкретних постатей, таких несхожих одна на одну, за якими характери, особистості. Для “налізу тут найбільше прислужаться І та V розділи роману, та психологічні стани людей. Якщо Січ активізувала в людині всі найкращі риси характеру, вдачі, загострила виросле почуття відповідальності, 10 полтавський народ здебільшого мовчазний, принишклий. Лише дехто відважився

тримати слово на судь Так, на приклад, на слова Марусиної матері “Притихли люди, зніти-и ні и свідки, сльозина блиска у якоїсь тітки…”, а на пропозицій! судді поділитися думкою “Мовчали всі. Не зголосився жодний”. Якась мовчазна одностайність рухає людьми в день страти Марусі Чурай. Дивуватиметься отаман Гук: “Вам, люди, що, зі смертю по дорозі, що ви претеся гірше череди?”

Питання-роздум поставить перед читачем і Ліна Костенко: “Що їх веде – і доброго, і злого? Де є та грань – хто люди, хто юрма?” З цього загалу проступлять колоритні постаті Параски Демихи, Таці Кисломедки,

Ящихи Балаклійської Кошової, Феська – це на суді, а в день страти поетеса познайомить нас з двома майстровими людьми. Подавши те знайомство надзвичайно лаконічно, Ліна Костенко виведе образи цілком довершені: “Проноза швець шепочеться із катом, щоб потім дав мотузочки шматок”, а ось інший чоловік: “Сміявся тесля, головою срібний, що не згодиться тут його труна”.

Серед того строкатого натовпу і “полтавська чепурушка”, що “вперед пропхалася з малим”, і безіменний полтавський чоловік з інтуїтивним відчуттям святості образу дівчини, і жінки дрібнодухі, зате з готовністю судити і проклинати.

То ж чи далеко ми від тієї Полтави? Пропонуємо роботу над другйю проблемою розпочати розмовою про Україну, цілісний образ якої вимальовується перед читачем різними зображувально-виражальними каналами: через пейзажі, що постають у тісному переплетінні з долями – героїв роману; в історичних подіях та постатях, достовірних та художніх. Масштабне полотно української землі, подане читачеві у VІ розділі, окреслюється через Марусине бачення і ставлення до рідного краю: “усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори”. Таке художнє вирішення – основа відповіді на питання: Маруся й Україна. Цікаво простежити ще одну художню деталь цього ж плану, поставивши перед учнями завдання визначити на основі знайдених фрагментів характер зв’язку між подіями, настро – І ями Полтави, Марусі Чурай, інших героїв роману та пейзажними подачами автора. “Художній час “Марусі Чурай” ніби здійснює річний колообіг – літо, осінь, зима, весна… Цей потяг до завершеного циклу виявляється й у ліриці Ліни Костенко як свідчення повноти переживання буттєвої гармонії”

Пейзаж, представляючи Україну, включається і в процес творення емоційно-образної тканини тієї чи іншої ситуації у романі. Наприклад, сцена трагічної смерті Гордія Чурая і “страшна хуртовина” з “льодистими сережками”; остання дорога Матері осінньої сумної пори, коли “чв’яхкотіла земля у старих постолах, похилилися верби в осінньому шматті”. Не випадково Маруся, “забута Богом і людьми” (крім Івана, звичайно), живе в хатині, до якої “й стежка не пробита”, живе самотньо “в захистку зими”. Панорама людських доль і характерів розкривається у коловороті подій часів Богдана Хмельницького, подаючи образ України XVІІ століттям соціальному забарвленні. “Віддаючи належне позитивній ролі козацтва в історії України, авторка не обминула й чорних її сторінок: пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневецького, Наливайка, Павлюка, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі. Так, зрадивши Северина Наливайка і Щавулу в битві повстанців із Жолкевським між річкою Солоницею і Лубнами у 1596 році, замість сподіваної свободи зрадники ганебно наклали голови. Сучасник цих подій свідчить: “Так їх рубали немилосердно, що на милю, або й більше труп лежав на трупі”. Така ж плата за зраду була й під Кумейками у 1637 році. Ганьбою покрив народ ката українського народу Ярему Вишневецького, онука славного, оспіваного в піснях Байди, та сина славної патріотки Раіни Вишневецької (Могилянки)”.

Протистояння двох речей – любові і зради – лежить в основі роману, як і в самій історії. Цю установку Ліна Костенко виводить у двох напрямках: суспільному та особистісно-му. Слова козака-запорожця про зраду – своєрідний відправний момент у вирішенні обох ліній представленої проблеми.

Особиста драма мандрівного дяка прозвучала у романі неповторно. Від лінії доль Чураїв струмує світло великої вірності і любові, вірності в коханні, незрадливої любові до батьківщини. На противагу щойно названим достоїнствам згаданих героїв твору знайдемо у романі й інші душі, інші настрої, що постануть на світ у вчинках і словах, способі життя Бобренків, Вишняків, Горбаня і всієї свити таких, як вони.

Кохання Марусі і Григорія, отруєне страшною у своїй підступності зрадою, вималюване Ліною Костенко ретроспективно, що дало можливість читачеві разом з Чураївною переживати зраду не миттєво, не’ фрагментарно, а протягом усього твору, буквально з першої романної сцени і навіть по його прочитанню. Таким чином, все минуле життя дівчини, котре постає у спогадах, підсвічене болем зради. Зауважимо, що в постаті Марусі Чурай Ліна Костенко подала гармонійне звучання особистості героїні з її внутрішнім “Я”. Назвавши такий стан “вірністю собі”, літературознавець О. Никанорова зазначить, що “в контексті всієї творчості поетеси – це не прагнення душевного комфорту в його спрощеному розумінні. Вірність собі – це і вірність своїм переконанням, і вірність друзям та коханим, і вірність Вітчизні, тобто – вірність кращому в собі” ‘. Маруся Чурай у своїй великій і небуденній любові найповніше представлена у ІІІ розділі роману, що носить назву “Сповідь”. Всі сторіночки життя дівчини, які тепер, в самотині, постануть з пам’яті, будуть підсвічені одним нсрозкритим питанням: хто ж він насправді, її Гриць? І саме оце, спочатку – незнання і небачення істинної суті коханого, а тепер – вже по тому, що сталося – “пекуче прозріння”, болить Марусі нестерпно. Саме через ракурс цього питання перепущена історія любові Марусі і Грицька:

Бо ж річ не в тім – женився, не женився… прийшов, пішов, забув чи не забув. А в тому річ, коли він так змінився? Чи, може, він такий і зроду був?

Сутність Грицькової вдачі формувалася під двома сонцями. Бо ж були дві родини для нього рідні з раннього дитинства. Рідна мати і Чураї. Він, як скаже Яким Шибилист, “І виріс… на спориші” у Чураїв, “як рідний син”, і розуму дійшов там. А згодом Грицько потрапить у полон материної вдачі, дуже швидко засвоїть її життєву правду і, як не дивно, тільки на дні свого серця буде носити любов до Марусиної пісні, як і до самої дівчини. Нетривкість Грицькових чеснот можна розглядати і як успадковану від батька, якому по одруженню Бобренчиха (а ніяк не доля України, не гетьман, не полтавський полковник) визначила подальшу долю, і “він притих, заборсався в землі”, “і втратив серце до козацьких справ”.

Подальшу розмову-аналіз у руслі визначеної проблеми виведемо на паралель Маруся Чурай – Іван Іскра. Іванові, як і дівчині, світить батькова зоря. До образу цього славного кочака-лицаря ми вже зверталися, розглядаючи першу проблему. Тут лише доповнимо його, звернувши увагу на деякі нюанси. Взаємини Івана та Марусі – це своєрідний виразник іісликого кохання двох рівновеликих людей, двох високих І чистих душ. Пропонуємо вчителю зупинитися і на взаєминах І пана Іскри з Дідом Галерником, котрі репрезентують спосіб спілкування двох поколінь.