Творчі добутки М. Рильського з слов’янських літератур

Максим Рильський – глибокий і різносторонній вчений. Він мав не лише поетичну натуру, а й допитливий розум дослідника, був людиною великої ерудиції і залишив після себе дорогоцінну спадщину в галузі історії і теорії літератури, художнього перекладу, фольклористики, мистецтвознавства, історії української літературної мови, лексикології і т. д. У дні Великої Вітчизняної війни та післявоєнний час поет часто виступав як літературний критик і публіцист, ревно клопотався про розвиток літератури, її комуністичну ідейність, реалізм, художню досконалість.

Рильський-учений завжди шукав і знаходив “мости”, які єднали в минулому і єднають сьогодні письменників, композиторів, артистів, художників Росії й України, слов’янських народів, прогресивних митців світу.

Серед наукових праць Максима Рильського визначне місце займають статті про класиків української літератури – Тараса Шевченка (“Тарас Шевченко”, “Балада “У тієї Катерини”), Івана Франка (“Іван Франко – майстер художнього слова”), Лесю Українку (“Лірика Лесі Українки”). Рильський сказав нове слово про улюблені образи Тараса Шевченка, простежив еволюцію

епітета в його поезії, чи не перший в літературознавстві визначив основні риси шевченківського вірша. В синтетичній праці “Українська поезія дожовтневої пори”, як слушно зауважує С. Крижанівський, Рильський вніс ряд нових оцінок, “особливо щодо поетів ліберально-буржуазного табору”. Це цілком стосується і до статей “Володимир Самійленко”, “Поезія О. Олеся”. Статті Максима Рильського “Співець України” (про Павла Тичину), “Олександр Довженко”, “Поезії Михайла Стельмаха”, “Остап Вишня”, “Самоцвіти” (про Андрія Головка), про письменників братніх народів нашої країни – “Єгіше Чаренц”, “Поет-рицар” (про Якуба Ко-ласа) – це невеличкі за розміром, але глибокі за змістом літературні портрети, намальовані спостережливим і вдумливим ученим-художником.

У кожного видатного письменника Максим Рильський умів побачити й образно передати те неповторне, що властиве тільки його творчості. Так, він підкреслює новаторство Павла Тичини, близькість до народної пісні поезії Михайла Стельмаха, яка “справляє враження свіжого і світлого весняного потоку…”. Олександр Довженко, за вірним визначенням Рильського, “був реалістом і разом з тим романтиком гоголівського типу”; Остап Вишня – “письменник суто народний, народний у найкращому і найглибшому розумінні слова. Він воістину боліє болями свого народу, радіє його радощами, живе його життям, творить і будує разом з народом”. Рильський розкрив джерела всенародної популярності творів Остапа Вишні, дав класичне визначення його сміху: “Це сміх жалю, це сміх любові, це сміх людини, яка пристрасно жадає, щоб і “малого сліду на землі” не залишилось од тих пережитків “доброго старого часу…” .

Поезія Андрія Малишка приваблює, на думку Максима Рильського, непідробною щирістю, різноманітністю тематики, багатим запасом мелодій, яскравістю національних рис. У своїх наукових і літературно-критичних працях Максим Рильський захищає принципи ідейності, народності, реалізму і високої художності літератури. Новаторство письменника, за словами Рильського, у відображенні нових явищ життя, психології людини. Близькість до народу, його творчості і музики, бажання служити своїм мистецтвом народним ідеалам, творче навчання у великих діячів російської театральної і музичної культури – це те найголовніше, що підкреслив М. Рильський в діяльності І. Карненка-Карого, Миколи Садов-ського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької, Миколи Лисенка. У статті “Рицар української пісні” Рильський відзначає: “Любов до народної пісні та до її творця-народу – ось що надихало і гріло тих людей”1.

Глибокий знавець і цінитель російської літератури, Рильський дуже багато зробив для її наукового і художнього освоєння та пропаганди серед українського народу. Максим Рильський і російська література – це тема для великого монографічного дослідження. Своєю глибокою любов’ю, широтою інтересів і наслідками наукових досліджень Рильський як поет і літературознавець, пропагандист великої російської літератури нагадує титана праці Івана Франка. В поетичний світ Максима Рильського увійшло багато світлих постатей російських письменників, величезна кількість радісних явищ, художніх образів, фактів російської літератури, оцінених поетом з марксистсько-лешнських позицій.

Сміливі аналогії, які провів Рильський в життєвій долі і творчості Пушкіна і Шевченка, є науковими і художніми відкриттями, хоч зараз вони сприймаються як аксіоми. При всій неподібності походження, виховання, умов життя Пушкін і Шевченко мали багато спільного: “Тарас Шевченко знав і любив твори Пушкіна, він охоче читав їх напам’ять своїм друзям. В його душі завжди жив той, хто з такою глибиною і ясністю змалював російське життя своїх часів у віршованому романі “Євгеній Онєгін”, хто з такою силою показав велич Росії і силу російського народу в трагедії “Борис Годунов”, хто так само, як він, Шевченко, все життя боровся проти кріпосництва і самодержавства”. Крилатий рядок Ф. Тютчева “России первая любовь” Рильський радить змінити на “Росії вічная любов”, розкриваючи в статті під цією назвою безсмертя найвеличнішого генія російської поезії.

Рильський-поет пройшов численними слідами Пушкіна на Україні і України в творчості Пушкіна. Як літературознавець і поет, він спростовує безглузді твердження українських буржуазних націоналістів про те, ніби Пушкін “поет тільки для росіян”, а українцям “нецікавий”. Він з радістю нагадує, що “Пушкінові Максимович пісні вкраїнські позичав” (“Рідна мова”), що на подвір’ї Києво-Печерської лаври “могилу Кочубея й Іскри поет замислений знайшов”, висловлює здогад:

Відлуння слави і неслави Він чув у струнах кобзарів… Можливо, перший звук “Полтави” Тоді до нього прилетів. (“Над Дніпром”).

Пушкін був провідником і наставником поета у світі мистецтва. “Пушкінська ясність, пушкінська простота,- пише Рильський,- завжди непереможно вабили мене,- навіть тоді, коли я підпадав під впливи, скажімо, французьких чи російських символістів. Саме Пушкін у першу чергу й допоміг мені,- я в цьому певен,- ці впливи перебороти”, У статті “Вічовий дзвін” М. Рильський змальовує М. Лєрмонтова – великого сина Росії, поета-громадянина, людину, сповнену жаги до красивого і вільного життя. Сила чуття, краса образів, творча оригінальність, надзвичайна розмаїтість метрів, ритмів, строфічних будов – все це розкриває поетичну характеристику, дану Лєрмонтову Рильським: “Поезії всесвітньої окраса” (“Лєрмонтов”). Вірш “Парус”, на його думку,- “одна з найвищих точок Лєрмонтовської лірики, вірш, який можна було б поставити епіграфом до всієї його творчості” .


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Творчі добутки М. Рильського з слов’янських літератур