Твір за оповіданням А. І. Купріна “Олеся”

Важко повірити, що ці слова сказані людиною, що жив на “стику часів”, в той самий важкий період, коли скидалися з п’єдесталів колишні ідеали, а їх місце займали нові, незнайомі і незвичні, чия справжня цінність була сумнівна. І. Бунін, який творив наприкінці XIX-початку XX століття, бачив болісні пошуки інтелігенції, зневіреній у пріоритетах своїх попередників, відсунули на другий план естетику літератури. Краса навколишнього світу була забута: там, де страждання, немає і не може бути нічого прекрасного. Але, незважаючи на бурхливу передреволюційну

епоху, залишилися і ті письменники, хто був вірний музі краси і продовжував оспівувати її в своїх творах. “Незрозумілий світ” не погасив їх бажання говорити про красу природи, про зачарування квітів, про ніжність почуттів. До числа таких авторів належить і Олександр Іванович Купрін. Його твори дивним чином поєднують в собі зображення людського страждання у бруді та вульгарності навколишнього світу і чистоту почуттів героя, що звеличує не лише його самого, а й опромінює все яскравим і радісним світлом. Тому, напевно, і не залишають тяжкого враження творіння Купріна.

Любов, де б вона не народилася:

серед незайманої природи поліських лісів, в офіцерському гарнізоні, в чиновницькій убогій кімнатці – всюди горить своїм невгасимим вогнем, який висвітлює життєву дорогу тих, кому пощастило доторкнутися до цього великого божественного дару.

І Купрін, і Бунін свої твори створювали на основі контрасту вульгарного навколишнього світу, з усіма його безглуздими, незрозумілими умовностями, і розквітлого, як квітка на голій кам’янистій землі, прекрасного, чистого почуття, яке залишається незаплямованим, чистим до тих пір, поки живе його “власник” – люблячий і коханий чоловік.

В оповіданні Купріна “Олеся” ми зустрічаємося з дивовижною дівчиною, наділеною “оригінальної” красою. “Чарівність її обличчя полягала в цих великих, блискучих, темних очах, яким тонкі, надламані посередині брови надавали невловимий відтінок лукавства, владності і наївності…”

Але не одна тільки краса Олесі зачаровувала Івана Тимофійовича, а також “її цільна, самобутня, вільна натура, її розум, одночасно ясний і оповитий непохитним спадковим марновірством, дитячому невинний, але і не позбавлений лукавого кокетства красивої жінки “.

Олеся створена для кохання. Вона чекає її, готова прийняти у своє серце.

Це почуття оселилося в ній, зробило щасливою, незважаючи на постійний страх дівчата перед неминучим нещастям, яке вона вгадала давно, ще можливо, тоді, коли вперше побачила Івана Тимофійовича, або тоді, коли вона ворожила йому на картах. Але відмовитися від любові вона не в силах і не шкодує про те, що було, хоча змушена розлучитися з коханим. “Вона поклала обидві руки мені на плечі і з невимовною любов’ю глянула в мої очі”.

Фінал оповідання сумний. При останній зустрічі з коханим Олеся каже: “Так і знай же, мій дорогий, що ніколи ти про мене не згадаєш погано або зі злом…. Як розлучимося ми з тобою, важко тобі на початку буде, ох як важко…. Плакати будеш, місця собі не знайдеш ніде. А потім все пройде, все зітреться. І без горя ти будеш про мене думати, а легко і радісно “.

Купрін вустами своєї героїні намагається донести до читача свою думку: як не трагічний фінал любові Олесі та Івана Тимофійовича, перемогти її красу і заплямувати її чистоту не під силу ніяким суворим життєвим обставинам. Н під силу навіть смерті. “Любов сильніше смерті”, – говорить один з купринских героїв, і ми погоджуємося з ним, згадавши історію Ромео і Джульєтти, Трістана та Ізольди, Майстра і Маргарити.

У житті Олесі любов до Івана Тимофійовича стала першою. Вона по-дитячому щира і нехитра. Очищаючий магічний вплив дівчина робить на “ліниве” серце свого коханого, який починає помічати прекрасне навколо себе, цінувати красу природи. “І вся ця ніч злилася в якусь чарівну, чарівну казку. Зійшов місяць і його сяйво вигадливо, строкато і таємниче розцвітили ліс… Тонкі стовбури беріз біліли різко й чітко, а на їх рідкісну листя, здавалося, були накинуті сріблясті, прозорі, газові покриви…. І ми йшли, обійнявшись, серед цієї усміхненої живої легенди, без єдиного слова, пригнічені своїм щастям… “

Цікаво, що Купрін робить місцем зустрічі своїх героїв величний і прекрасний ліс, де не існує людської вульгарності і підлості, ліс, що благословляє молодих на щастя.

А нарузі Олеся піддається в селі, куди вона прийшла зі своєї лісової обителі, прийшла до церкви, “переламавши” свою хворобу, в ім’я своєї любові.

Іван Тимофійович не володіє даром любити так самовіддано, як Олеся. Коли він дізнається про її намір виїхати, то думає лише про те, що залишається покинутим. Так, серце його теж болить, “переповнене сльозами”, він переживає побачивши “дешевих червоних бус, відомих в Поліссі під назвою” коралів “- єдиної речі, яка залишилася… на пам’ять про Олеся і про її ніжності, великодушною любові”. Але не кинувся Іван Тимофійович навздогін за Олесею, не взяв під свій захист. Не зумів наш герой стати врівень з коханою, злякався сили її почуття, значить і любов його зовсім не любов. Не варто він Олесі.

Читаючи розповідь А. І. Купріна, думаєш про те, як складно розібратися в цьому незрозуміло світі, де найпотаємніше, чисте почуття – любов – виявляється одночасно і щастям і трагедією.

І все-таки, слава Богу, що є любов, що можна, завмираючи від її передчуття, бути щасливим в цьому нехай незрозумілою, але прекрасному світі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Твір за оповіданням А. І. Купріна “Олеся”

Categories: Твори з української літератури

Links