Твір по добутках едварда Радзинского

Добутку едварда Радзинского перебувають десь на стику жанрів. Навіть там, де вони засновані на серйозних архівних джерелах, вони в першу чергу явище літератури художньої, а не біографічні дослідження, присвячені та або інша історичної особистості. Документальні свідчення служать для автора тільки відправним моментом для міркувань на ту або іншу тему. Авторська позиція завжди відчувається дуже чітко. І звичайно, чи можна рекомендувати навіть самі “історичні документовані” добутки улюбленого мною Радзинского як додаткове читання до

уроку історії, будь те його монументальна праця про Сталіна або роман про останні дні останнього російського імператора (це незважаючи на велику кількість щоденникових записів і інших документів, міцно уплетених у тканину оповідання).

Загадки історії, які намагається вирішити письменник, напевно, уже не можуть бути вирішені зовсім однозначно. Навіть той самий документ можна трактувати з різних позицій і робити різні висновки. Але дуже цікаво стежити за логікою міркувань. Цікаво спостерігати, як персонажі Радзинского, про кожне з яких є кілька рядків в енциклопедичному словнику, оживають під пером автора. Їх

перестаєш сприймати тільки як історичних особистостей, їм співпереживаєш і співчуваєш

Спробую зупинитися на дуже невеликому добутку із циклу “Загадки історії. Любов у галантному столітті”, що присвячене Моцарту.

Історична документованість тут взагалі досить сумнівна. Якийсь піаніст А. по пам’яті записує уривки із щоденника одного із сучасників і заступників Моцарта барона Гот-Фрида ван Свитена. По пам’яті – тому що оригінал рукопису, ніколи випадково придбаний їм, виявився втраченим. Чи був рукопис насправді? Так чи не так це важливо? Багато фактів, що викладаються як би від імені самого барона, відомі й з інших джерел, а те, що рукопис втрачається і як би відновлюється по пам’яті, дає волю творчої фантазії автора, його вічним “варіаціям на тему”.

ЧиОтруїв Сальери Моцарта? Або кінець великого музиканта був більше прозаїчний і повсякденний? Не вперше це питання стає темою літературного твору. І особисто мені позиція Радзин-Ского дуже зрозуміла. Мені навіть здається, що він надто декларативно й прямо заявляє (це взагалі характерно для нього – мораль звичайно викладається дуже чітко): “Люди обожнюють убити, потім славити. Але вони не захочуть визнати… ніколи не захочуть, що вони…що ми все – убили його”. І далі; “…А де труїли, там і отруїли. Яка різниця”.

Якщо згадати те, що відомо про життя Моцарта, важко не погодитися з е. Радзинским. Дійсно, чи не так важливо, яким була ця отрута, що вбила генія, – звичайною отрутою, підсипаної в келих вина, або більше витонченої? Хто більше сприяв цій ранній смерті – Сальери, що не давав надійти Моцарту на придворну службу й тим самим забезпечити своє існування; дружина, на частку якої випала не найлегша доля – жила поруч із генієм, або ван Свитен, надоумивший якогось графа замовити Моцарту “Реквієм”? Як легко журитися після смерті: “Чому ж ви не звернулися до мене?* Так зверталися ж, от у чому справа. Але не чують живого генія. Ні пророка у своїй батьківщині

Ще одна загадка історії вирішена е. Радзинским. Так от тільки чи історії належить?..


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Твір по добутках едварда Радзинского

Categories: Нові твори

Links