Трохим Зіньківський (1861 – 1891)

Разом з Грінченком до тих світових ідеалів своїм національним шляхом іде цілий гурт письменників, яких головним нервом літературної діяльності була перевага громадських обов’язків над особистими, індивідуальними почуваннями. Сюди належать: Зіньківський, Маркович, Кобринська (першої половини своєї літературної діяльності), Шнайдер, Ковалів, Самійленко, Грабовський, Бобенко, Кононенко, Шелухин (С. Павленко), Коцовський (В. Корженко) і багато інших. І в поезії, і в белетристиці вони не обмежують себе ніякими формальними рямцями й торкаються

всіх тем людського існування з погляду кращих традицій нашого письменства – того інтересу до народу, його життя й потреб, яким воно одразу завоювало собі симпатії народолюбних кіл громадянства. Беручи зглибока народне життя, письменство розходиться й завширшки, одягається в нові форми й потроху стає справжнім вартовим життя, пильним дослідником його, висвітлюючи всі ті питання, якими цікавиться світова література. По черзі ми розглянемо визначніших письменників із цього періоду нашої літератури.

Другою поруч із Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому письменстві був талановитий, на лихо дочасно

померлий публіцист Трохим Зіньківський (1861 – 1891). В своїх публіцистичних творах („Молода Україна, її становище і шлях”, „Національне питання в Росії”, „Шевченко в світлі європейської критики” тощо) він був виразником того настрою, що вперше поставився критично до утрированого „українофільства”, яке особливо визначилося було в громадському житті в 80-х роках. Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренко) та ін. він ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства, замість опортуністичного українофільства, в яке виродився етнографічно-культурницький напрям попереднього десятиліття. Характерно, що до цього свідомого українства, з одного боку, пристають люди старшого покоління, як Кониський, з другого – воно само потроху підходить до Драгоманівської течії, з якою опісля зіллється, перебувши попереду фазу гострих сутичок і полеміки між народовцями й радикалами в Галичині наприкінці 80-х і на початку 90-х років, – про один епізод з неї ми згадували вже, характеризуючи Грінченкову діяльність. Ця полеміка, з якої ідейними переможцями вийшли радикали, бо несли свіжий дух оновлення, багато нових питань поставила перед громадянством по обидва боки „історичної прірви”, і незважаючи на деякі, звичайні в полемічному запалі крайності, рішуче перевела українство на європейський грунт, який уже попереду показав був Драгоманов. Зіньківський зійшов зі сцени на самому початку згаданої полеміки, але вже у його писаннях видно той шлях, на який неминуче ступало українство. Шляхом тим був цілковитий розмир з „безпо-літичним” культурництвом та поглиблення політичної сторони в українській справі. Слідом за цим ішла й консеквентна, безкомпромісна постановка українського питання, що тільки одна могла наблизити його правдиве розв’язання. „Молода Україна”, яка справді почувала себе Україною і на українському тільки грунті ставила й розв’язувала всі справи людського існування, вперше виявила себе в публіцистичних працях Зіньківського, що показав себе неабиякою публіцистичною силою. Менше ваги мають поетичні й белетристичні спроби Зіньківського („Малюнки справжнього життя”, „Моншер-козаче”, „Сон”, „Кудою йти?” ін.). Це переважно сатиричні нариси, теж перейняті дуже публіцистичною жилкою.

Димитрій Маркович (народ. 1848 р.), талановитий, на жаль не дуже на літературні твори щедрий белетрист, скрізь шукає щиролюдського в людині. Характерна риса його – це вистежування тієї іскри добра, що десь глибоко, під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки-слушного часу, щоб ясним полум’ям спалахнути. Всі герої Марковича – звичайнісінькі люди, часто-густо з тієї сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звичайності, за формальним злочинством проти правових норм криється у них такий багатющий запас внутрішньої правди й любові, що просто заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра. Маркович любить брати своїх героїв під ту хвилину, коли в душі у них прокидається людина, виявляючись незвичайними вчинками, далекими од її буденного животіння; він залюбки підстерігає кожний щирий порух серця і показує вам учорашнього душогуба, злодія з лагідною усмішкою на устах, „з піднятою головою”. Таким виступає у Марковича Іван з Буджака – „цей звір, ця пика, цей запеклий злочинець”, на спільну думку і товаришів і начальства, який несподівано для всіх виявляє проте здатність до високого в його становищі подвигу саможертви, віддаючись безпосередньому почуванню жалю до страждання людини („Іван з Буджака”). Такою показується й баба Ковалиха, що пригріла й дала притулок злодієві, хоч він попереду зневажив був її в най-святіших почуваннях, забравши те, що вона на смерть собі придбала („Два платечки”); такі всі хуторяни з Вовчого хутора з самим суворим, непохитним Вовком на чолі, що зглянулись на благання маленької Оленки й помилували найзапеклішого ворога хліборобського – конокрада („На Вовчому хуторі”); такими були і Мусієнко, й Савродим, кожен по-своєму („Він присягав”), аж до слідчого Івана Петровича, що раптом почув холодну порожнечу в душіод свідомості, що він нікого не любить і його ніхто не любить, і зважився перевернути своє життя („На свят-вечір”). Навіть там, де обставини життя забивають людське в людині, автор-гуманіст любовно розгорне всю накидану зверху купу пересудів, темноти й покаже вам живе людське серце, як воно тріпочеться від болю та лиха („Шматок”, „У найми”, „Бразиліяне” й ін.). Всі оці оповідання, зібрані в книжці „По степах та хуторах” – то прегарні студії над людською душею, скупі на зовнішні подробиці, зате на внутрішній зміст багаті, повні віри в людину й надії на перемогу добра. Не диво, що російська реакція по 1905 році, з її чисто звірячою лютістю надто вразила автора, ніби руйнуючи найкращі його надії на людину, і породила „Ріпаї”, палкий і великий у своїй щирості протест проти подій недавнього втихомирювання. В окремих, нашвидку накиданих картинах і паралелях, автор виявляє таку силу горя свого перед несподіваним вибухом жорстокості, що серце письменника, повне любові й надії на людину, не може його змістити, – перо, його єдина зброя, падає з рук. „Як же я писатиму, – запитує в тузі письменник, – коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю?” („Ріпаї”). Це не фраза: Маркович справді не міг інакше глянути на ганебний, лютих та диких учинків повний час, коли реакція так щедро виявила була своє звіряче обличчя. Занадто бо цінує письменник людину в людині, занадто звик він бачити перемогу добра в людському серці, щоб помиритися з тим звіром, який навдивовижу йому на перше вискочив місце й запанував у житті, кров’ю заливаючи своє панування. Це велика трагедія людини й письменника, що з іншим, на міцних підвалинах вищої моралі заснованим світоглядом дожив до темного часу розгнузданих інстинктів і повинен був шукати позад себе, в минулому, зразків того людського в людині, яке одібрав у нього й розбив невблаганний час. Од темної сучасності письменник рятується все в тій же глибині людського серця, що здатне на високі прояви людяності й саможертви. Один з останніх творів Марковича „Весна” – це картини з життя 1870-х років, коли люди ставили принципом, що „двом богам не можна служити”, коли чесність з собою” розуміли не як безборонне потурання темним інстинктам, а як свідоме обмежування себе во ім’я вищих вимог правди і моральної натури людської. Після „Ріпаї’а” це надто характерний твір, бо показує, що хвилинне зневір’я не розбило ясного світогляду письменника та його гуманістичних поглядів на людину.

Сергій Єфремов. Історія українського письменства


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Трохим Зіньківський (1861 – 1891)

Categories: Твори з української літератури

Links