Трохим Зіньківський (1861 – 1891)
Разом з Грінченком до тих світових ідеалів своїм національним шляхом іде цілий гурт письменників, яких головним нервом літературної діяльності була перевага громадських обов’язків над особистими, індивідуальними почуваннями. Сюди належать: Зіньківський, Маркович, Кобринська (першої половини своєї літературної діяльності), Шнайдер, Ковалів, Самійленко, Грабовський, Бобенко, Кононенко, Шелухин (С. Павленко), Коцовський (В. Корженко) і багато інших. І в поезії, і в белетристиці вони не обмежують себе ніякими формальними рямцями й торкаються
Другою поруч із Грінченком характерною для 80-х років постаттю в нашому письменстві був талановитий,
Димитрій Маркович (народ. 1848 р.), талановитий, на жаль не дуже на літературні твори щедрий белетрист, скрізь шукає щиролюдського в людині. Характерна риса його – це вистежування тієї іскри добра, що десь глибоко, під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці у кожної людини, дожидаючись тільки-слушного часу, щоб ясним полум’ям спалахнути. Всі герої Марковича – звичайнісінькі люди, часто-густо з тієї сфери, яку вважають за формально злочинну, але під маскою звичайності, за формальним злочинством проти правових норм криється у них такий багатющий запас внутрішньої правди й любові, що просто заздрити можна письменникові з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину, на її потенціальну здатність до добра. Маркович любить брати своїх героїв під ту хвилину, коли в душі у них прокидається людина, виявляючись незвичайними вчинками, далекими од її буденного животіння; він залюбки підстерігає кожний щирий порух серця і показує вам учорашнього душогуба, злодія з лагідною усмішкою на устах, „з піднятою головою”. Таким виступає у Марковича Іван з Буджака – „цей звір, ця пика, цей запеклий злочинець”, на спільну думку і товаришів і начальства, який несподівано для всіх виявляє проте здатність до високого в його становищі подвигу саможертви, віддаючись безпосередньому почуванню жалю до страждання людини („Іван з Буджака”). Такою показується й баба Ковалиха, що пригріла й дала притулок злодієві, хоч він попереду зневажив був її в най-святіших почуваннях, забравши те, що вона на смерть собі придбала („Два платечки”); такі всі хуторяни з Вовчого хутора з самим суворим, непохитним Вовком на чолі, що зглянулись на благання маленької Оленки й помилували найзапеклішого ворога хліборобського – конокрада („На Вовчому хуторі”); такими були і Мусієнко, й Савродим, кожен по-своєму („Він присягав”), аж до слідчого Івана Петровича, що раптом почув холодну порожнечу в душіод свідомості, що він нікого не любить і його ніхто не любить, і зважився перевернути своє життя („На свят-вечір”). Навіть там, де обставини життя забивають людське в людині, автор-гуманіст любовно розгорне всю накидану зверху купу пересудів, темноти й покаже вам живе людське серце, як воно тріпочеться від болю та лиха („Шматок”, „У найми”, „Бразиліяне” й ін.). Всі оці оповідання, зібрані в книжці „По степах та хуторах” – то прегарні студії над людською душею, скупі на зовнішні подробиці, зате на внутрішній зміст багаті, повні віри в людину й надії на перемогу добра. Не диво, що російська реакція по 1905 році, з її чисто звірячою лютістю надто вразила автора, ніби руйнуючи найкращі його надії на людину, і породила „Ріпаї”, палкий і великий у своїй щирості протест проти подій недавнього втихомирювання. В окремих, нашвидку накиданих картинах і паралелях, автор виявляє таку силу горя свого перед несподіваним вибухом жорстокості, що серце письменника, повне любові й надії на людину, не може його змістити, – перо, його єдина зброя, падає з рук. „Як же я писатиму, – запитує в тузі письменник, – коли моє серце розірване на шматки, коли душа моя вигоріла од безмірного жалю?” („Ріпаї”). Це не фраза: Маркович справді не міг інакше глянути на ганебний, лютих та диких учинків повний час, коли реакція так щедро виявила була своє звіряче обличчя. Занадто бо цінує письменник людину в людині, занадто звик він бачити перемогу добра в людському серці, щоб помиритися з тим звіром, який навдивовижу йому на перше вискочив місце й запанував у житті, кров’ю заливаючи своє панування. Це велика трагедія людини й письменника, що з іншим, на міцних підвалинах вищої моралі заснованим світоглядом дожив до темного часу розгнузданих інстинктів і повинен був шукати позад себе, в минулому, зразків того людського в людині, яке одібрав у нього й розбив невблаганний час. Од темної сучасності письменник рятується все в тій же глибині людського серця, що здатне на високі прояви людяності й саможертви. Один з останніх творів Марковича „Весна” – це картини з життя 1870-х років, коли люди ставили принципом, що „двом богам не можна служити”, коли чесність з собою” розуміли не як безборонне потурання темним інстинктам, а як свідоме обмежування себе во ім’я вищих вимог правди і моральної натури людської. Після „Ріпаї’а” це надто характерний твір, бо показує, що хвилинне зневір’я не розбило ясного світогляду письменника та його гуманістичних поглядів на людину.
Сергій Єфремов. Історія українського письменства
(2 votes, average: 3.00 out of 5)