Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка “Зів’яле листя”

Поезію Івана Франка традиційно асоціюють з поезією боротьби. Боротьба справді була його життєвим кредо. Але якою б сильною не була людина, вона має право на слабкість. Відвертим та вразливим постає поет у своїй інтимній поезії, неповторним зразком якої є лірична драма “Зів’яле листя”, що складається з трьох циклів поезій. У віршованих рядках драми з дивовижною пристрасністю відкривається трагедія закоханого серця. Перед нами – ліричний герой зі складним внутрішнім світом, зі своєю цікавою життєвою історією і цілим океаном думок,

переживань, мрій… “Розвійтеся вітром, листочки зів’ялі…” З тих зів’ялих листочків, одиноких свідків колись палаючого, напоєного життєвим соком почуття, маємо три несених вітром жмутки, кожен з яких має свій чар, свої барви, свою мелодію. “Перший жмуток” розкриває трагедію нерозділеного кохання (“Не боюсь я ні бога, ні біса…”, “Так, ти одна моя правдивая любов…”), його беззахисність та вразливість (“За що, красавице, я так тебе люблю…”, “Не надійся нічого”). Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови. Він то винуватить у всьому обставини й умовності (“Раз

зійшлися ми случайно…”), то прагне здаватися збайдужілим (“Я не надіюсь нічого”), то переконує кохану не нехтувати ним і скласти справжню ціну його великому почуттю, щоб потім не пошкодувати за навіки втраченим (“Не минай з погордою”, “Я не кляв тебе, о зоре”, “Ти плачеш”): Я боюсь за тебе дуже, Бо любов – то мстивий бог: Як одно її зневажить, Любить мститься на обох. (“Я не кляв тебе, о зоре…”) То раптом герой з розпачу намагається спаплюжити, очорнити у власній уяві образ коханої (“Я нелюд!..”). І врешті робить спробу поставитись до своїх невдач по-філософськи, прийнявши їх як свого роду благо: Я не жалуюсь на тебе, доле: Добре ти вела мене, мов мати. Тож де хліб родити має поле, Мусить плуг квітки з корінням рвати… (“Я не жалуюсь на тебе, доле…”) Союзник-день заповнює голову героя думками про працю, примиряючи з тим, що не судилося. Зрадниця-ніч приводить із собою химери, що знов і знов роз’ятрюють пам’ять та не дають забути про зневажене. кохання (“Привид”). Із цього моменту в ліричній драмі все частіше звучать зловісні мотиви. “Другий жмуток” відкриває віршована легенда про несподівану пригоду, що сталася над Сяном. По льоду промчала, як вихор, четвірка баских коней, запряжених у розкішну карету. Вона розкроїла льодяний панцир і була поглинута холодними водами ріки. Усе сталося так блискавично, що приголомшені люди не могли з певністю сказати: було це насправді чи примарилося. Так і любов, каже поет, нагадувала би надсянську легенду, якби не озивалася в серці роками глухого болю. “Другий жмуток” написаний у народнопісенній манері, і більшість його віршів стали дотепер піснями (“Зелений явір…”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня…”, “Червона калино, чого в лузі гнешся?..”, “Ой ти, дубочку кучерявий…”). Поет намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням. Проте спрагла любові душа, виспівавши себе у піснях, ненадовго отримала полегкість. Вона знову б’ється в пошуках порятунку для себе. Герой стверджує, що любить уже не свою обраницю, а швидше мрії про неї (“Я не тебе люблю, о ні…”). І тільки диво може врятувати його (“Якби я знав чари…”). Але дива не стається – і з’являються думки про самогубство: Нехай ти тінь, мана, дім з карт І мрія молодеча, Без тебе жить – безглуздий жарт, І світ весь – порожнеча. (“Що щастя? Се ж ілюзія…”) У “Третьому жмутку” думка про самогубство все частіше і частіше б’ється кров’ю у скронях героя (“Не можу жить, не можу згинуть…”, “Я хотів життю кінець зробить”, “Самовбійство – се трусість”). Він мимоволі робить підсумок життю (“Тричі мені являлася любов…”, “Матінко моя ріднесенька…”) і так само мимоволі замислюється над проблемою віри. Герой готовий звернутися до будь-яких сил і навіть віддати душу Мефістофелю в обмін на любов коханої. Так він невідворотно наближається до свого кінця: Отсей маленький інструмент Холодний та блискучий… Один кивок… один момент… І крові ключ кипучий… Легенький крик… безсильний шепт, А там – поклін покірний, – Отеє весь лік, отеє рецепт На весь мій біль безмірний… (“Отсей маленький інструмент…)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка “Зів’яле листя”

Categories: Твори з літератури

Links