Рідко випадає частку публіцистики настільки важке завдання, як оцінка релігійних писань Толстого зараз. З одного боку, – громи православній церкві на будь-якого, причисляющего себе на з нею й який дерзає пом’янути добрим словом релігійну діяльність великого письменника, з іншого – ювілейна обстановка, що загрожує визнати недоречним усе, що не звучить однієї похвалою герою дня. Наскільки загальновизнаним можна вважати друге складне становище, настільки ж перше видасться багатьом сумнівним. Прийнято думати, що голос Синоду не висловлює
голоси церкві та синодальная декларація має зачіпати совісті віруючого сина церкви. Час перестати себе обманювати. “Соборний голос православній церкві”, яку ми не знаємо думку і який нібито скаже щось нове порівняно про те, було виготовлено у Києві і пролунало публічно з Сенатській площі, – це чиста міф, придуманий страхополошними ревнителями церковного авторитету для прикриття зяючої прірви свідомості між правдою церкві та правдою життя. “Ось приїде пан – пан нас розсудить”. Але барин-собор щось їде, і якщо якимись долями і наскочить, то, звісно, розсудить не інакше, ніж його вірний прикажчик
– Синод. Адже критерій церкви в догми, канонах і побут, керівний дух її достатньо протягом двох тисячоліть уяснился майже з математичної точністю. Особливо у такому яскравому разі, як ставлення до Толстого, для церкви неможливо було жодних вагань. Тому, хто активно заперечує їх у корені, вона повинна переважно сказати своє: “анафема”. Це навіть право її, а обов’язок. Кожен пристойний інститут виключає зі свого складу відомих і діяльних своїх противників. Не цьому неправота відлучення Толстого, а підозрілої непослідовності церкви. Чому саме вона раптом підняла голос на Толстого, покриваючи мовчанням безліч колишніх і справжніх представників російського суспільства – учених, письменників, громадських діячів, безпосередньо чи опосередковано що руйнують світогляд церкви? Відлучати чи всіх, чи нікого. Це так і було б, якби церкву у цьому акті була вільна від послуг політики моменту. І що за лицемірне “духовне вплив”, коли наш церковно-политический лад передбачає категорії вільних від релігії, отже відлученням від церкви людина позбавляється паспорти й майже громадянського буття? Що вже тут “духовність”!.. Хай не пішли, але Толстой відлучений саме Церквою і, по роз’яснювальної статті єп. Сергія, всякий його шанувальник відтепер заподозревается за відсутності віри у Христа. Що ж робити? Попросим у собі хрест такого підозри з думкою, що людський – не Божий. Чому зобов’язаний Толстой своїй виключній всесвітньої популярністю? Беру він відвагу стверджувати, не наводячи точних статистичних даних, що чи не равнозначащую роль з його художня творчість тут зіграла його религиозно-этическая проповідь. Розумію демократичний характер популярності Толстого. Якщо витончені твори письменника становлять найчастіше предмет єдиного інтересу для найосвіченіших верств українського суспільства, але серед мас різних країн світла – його знають й донині вшановують майже, як релігійного вчителя життя. Уся вікова туга російської душі про правді Божої, про праведною землі, про братолюбии і жалості начебто нагромадилася у грудях великого богоискателя і пролилася у світ у покаянних, викривальних і полемічних пи-саниях дивовижною моральної мощі. Найбільш прості, елементарних правил євангельської моралі, самі из-вестные притчі з церковно-учительской літератури та народній мудрості про у фортепіанній обробці Толстого перетворюються на бичі і скорпіони нашій лукавої совісті. З чимсь особливим пекучої і спокусливої владою вриваються в душу заклики Толстого до моральному героїзму. Недарма тікали та біжать люди найрізноманітніших положень на досліди нове життя по навіюванням російського мудреця. Його релігійний голос вражає серця, як вражала колись, не з розповідей житій, майбутніх подвижників випадково почуте євангельський вислів: “Якщо хтось за Мною йти, так отвергнется себя”13 й у єдиний мить отрешало від усіх мирських зв’язків. Тут секрет пророка, полум’яніючого у своєму, і, мабуть, художника, нібито за зовнішності не були грубі і незграбні специфически-религиозные писання Толстого. Пригадую, яке переважна враження справило прямо мені “Царство Боже всередині нас”, як глибоко поранила і роз’ятрила мою совість, від колиски пов’язану з чином церковного Христа, ця закордонна книжка. І читав її не наївним хлопчиком, а, по закінченні вищої богословської школи, після давніх знайомств з р
ізними пологами критики церкві та християнства. З неприхованою фарбою сорому доводилося зізнатися, що жодне з художніх творів церковної літератури, давньої і нової, були так оголити перед моїм свідомістю гіркою істини євангельських слів: “що це кажете: Боже, Боже! і робите те, що Маю на увазі”. Над совістю моєї надовго отяготела сувора руку морального генія. Я зрозумів після цього, чому що з наших учених богословів так глибоко (зрозуміло, потай) шанують Л. М. Толстого й усю своєї діяльності направляють до того що, щоб у формах традиційної церковності воскресити запруджену культом і майже забуту євангельську мораль. Але, на жаль, без шляхетної відвертості й різкої прямоти це заняття марна. Батогом обуха не перебити.
