Тире між підметом і присудком. Порівняльний зворот

Ластів’яче гніздо. Над моїм вікном, у куточку, ластівки звили собі гніздо. По крихітці носили вони у дзьобах мокру глину, трудячись день у день. Ластівки зігрівали гніздо, здається, не залишали його ні на мить.

Та одного разу трапилося несподіване. Замість ластівки я угледів у гнізді горобця. Він витріщив свої жовті очі, настовбурчився увесь, почував себе хіба ж таким господарем у чужій оселі. Він був незворушний і гордий.

Але бачили б ви, що робили ластівки! Вони злетілися сюди з усіх дворів, кружляли, кричали, плакали. Вони підлітали

до гнізда і, вгледівши там розбишаку, знову відлітали на родинну раду. І почалось щось неймовірне. Ластівки прилітали з мокрою глиною у дзьобах і закладали вихід із гнізда. Мабуть, вони вирішили ув’язнити горобця.

Однак горобець, не запідозрюючи про їх замір, лишався у затишному гнізді, непереможний і самовпевнений. Уже ледь-ледь видно його голову, уже тільки очі поблискують з потемок гнізда. А ластівки все несуть і несуть свої останні цеглинки… Така була розплата. (В. Земляк)

Ясночолий добротворець

Довженко! Як багато сплелося в цьому слові, у звучному прізвищі митця. Ми вимовляємо це прізвище, і перед

нами постає на диво красива, струнка людина, ясноока, крйстально Чиста і натхненна. Які він залишив по собі кінокадри, новели, повісті і щоденники – щирі сповіді власного серця!

Довженко був сином українського хлібороба, який мав широкі і щедрі руки, любив жарт, точне, влучне слово,, любив пісню і землю свою. Він був сином простої селянки, закоханої в природу. Від батька і матері взяв Сашко все найкраще: широкий розмах у всякому ділі, і гарячу любов до рідного краю, і мову рідну, і милу серцю народну пісню, ніжність і ласку, доброту і щедрість віддавання.

Кожний, хто був близько знайомий з Олександром Петровичем Довженком, на все життя зберігає пам’ять про зустрічі з ним, про щирі розмови, від яких ставав багатшим, добрішим. Від нього можна було набратися не тільки тепла, а й мудрості – отого непогасного жару, що беруть люди у груди на все життя. (За І. Цюпою)

Вересень

Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточуоий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном. 1 от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

.Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і вмені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір’я на лебедині крила, та й несуть вони мене через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш’ читай книжок і вчися аж на вчителя.

Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде а щось гарне моя дорога. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, і все це зветься вересень, перший день до школи. (За М. Стельмахом)

Тарасова верба

Минають роки. У Тараса вже борода виросла і голова полисіла, як у старого, і так, як і раніше, виводять його на муштру. “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..”-написав він у маленькій саморобній книжечці. Тарас вписує “іуди нишком свої вірші і ховає їх за халяву чобота. Як він стережеться, щоб, бува, хто не побачив цю “захалявну книжечку”, бо досі заборонено йому писати і малювати.

Понад сто років минуло з того часу. Тоді діти бігали босі й напівголі по пісках за козами та баранами, а не ходили, як тепер, до школи. Тоді й ШкоЛЙ не було, і не було навіть цього зеленого саду.

Насадив той сад батир Тарас. І ніхто не знав, яка то велика людина була, отой засланий солдат Тарас.

А тепер усі знають, скрізь, знають. І в Казахстані, в невеличкому місті Форт Шевченко, є. школа імен-Шевченка. І діти можуть повести вас у великий зелений сад, і вони з гордістю скажуть: “Цей сад насадив Тарас Шевченко.^ А оця стара верба – перше дерево, що посадив він у. мертвій пустелі”. (За О. Іваненко) □ 171 слово.

Сонячний ранок

Вітальня була залита сонцем, і в ній плавали срібні порошини. Жовті виграви грали на зеленій підлозі, і від надміру світла все повітря в кімнаті стало прозоре й трепетне. Дівчина підійшла до фортепіано і обережно відчинила кришку. Загадкова усмішка знову засвітилася на її обличчі, а пальці спокійно пішли по клавішах. Дівчина грала, заплющивши очі, і, здається, бачила засипану круглими пухнастими голівками кульбаб галявину. Від річки здіймався теплий ранковий туманець, а верби – закутались у найпрозорішу тканку. Здається, побачила вона, як через галявину. пробігло веселе біле собача з атласною шкуркою. За собачам їхав на велосипеді, уявлялося дівчині, хлопчак. Голова його була покрита золотим волоссям, а очі волошково сяяли. Хлопчак на велосипеді – сьогоднішній ранок.

Дівчина всміхнулася своєму видиву і заграла тихше. Від тієї музики пробудився вітрець і пішов струшувати кульбаб’ячі голівки, і хлопчак на велосипеді; проїхавши через той парашутикопад, набрав його повну голову. Дівчинка перестала грати. Вона слухала, як умирають у. глибині дому відлунки її музики, і мала від того на ” серці святкове й урочисте почуття. (За В. Шевчуком)

Метелиця

Вітер, неначе парубок і у танці, на всі боки обертав кожухарку-метелицю, і вона, широко розкинувши поли кожуха, то захлиналась жагучим потаємним шепотом, то лютилась, мов звірина, і водночас розтрушувала,- розметувала, розкублювала, над землею холодну вовну.

Мовчали закурені поля, німувала насічена рубцями-переметами дорога, тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалася з хуртовиною і вітром. Незлинялі накучерявлені дуби, як військо шолом’яне, стояли плечем у плече проти них, надламували їхню силу, а самі по коліна вгрузали у сніг. І враз із діброви неждано обізвалась музика… Та що це? Мара чи сон? З того дива навіть хурделиця крутнулась на одній нозі, присвиснула і погнала по дорозі відьмині клубки холоднечі.

Богдан зупинився, зашкарублою рукавицею обтер сніг з обличчя і всім єством потягнувся до зазубня лісу, а він знову розгонисто бризнув запорозькою бєзжурою: “Ой чи пан, чи пропав – двічі не вмирати…” Із дубняка, подзвонюючи упряжжю, виринули засніжені коні і сани, на них мальовничо сиділи музики і веселою міддю переважували завію. (За М. Стельмахом)

Косарі на Ясеновій горі

У квітчаною пухнастою ковдрою простелилося поле Андрія Манзюка на самому верху Ясенової. Один за одним, рядком ідуть косарі. Широко махають косами, залишаючи тучні валки і дві мережки слідів од ступнів ніг. Передостаннім косить Василь Порадник, а за ним нагинається до землі, налягаючи на косу, газда. Василь глибоко віддихається, бо попереду рубає валок Яків Кузло, виблискуючи голим хребтом з-під сорочки. Сорочка висунулася вгору, оголивши засмагле тіло. Василеві не до лиця відставати од ряду, та й сам Андрій посвистує жалом коси в ногах.

Василь усім корпусом налягає на косу, і вона гладко-гладенько стриже обліг, укладаючи сиру траву в тучний валок. Росяна травиця покірно стелиться перед косарем, напоєна гірськими рясними дощами, викупана щедрим сонцем. Порадюк махає косою з усієї сили і чує, як коса палить стебло попри самий корінь. Стебло за ніч відсиріло, стало крихким. “Не бійся, коло полудня воно вип’є поту!”- подумав Василь, пасучи зором по широкій кісниці, що по ній пробіг ранковий легкий вітерець. (За І. Чендеєм)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Тире між підметом і присудком. Порівняльний зворот

Categories: Шкільні твори

Links