Ті, хто виїздить за море, міняють небо, а не душу (Горацій)

ТВОРИ НА НЕЛІТЕРАТУРНІ ТЕМИ

Ті, хто виїздить за море, міняють небо, а не душу (Горацій)

“У кожного своя доля і свій шлях широкий”, – писав геній нашого народу Тарас Григорович Шевченко. Що ж таке доля? Може, це те, що народжується разом із людиною і веде її по життю? Чи, може, – це ми самі обираємо свій шлях, а всі негаразди пояснюємо вибриками долі?

Мені здається, що людина має долю, але й має право змінити її, адже щодня ми стоїмо чи то перед дріб’язковим, чи то перед дуже серйозним вибором, від якого залежатиме наше життя.

Я

впевнений, що найскладніший вибір, який може стояти перед людиною, – це еміграція, виїзд за кордон на постійне проживання. Історія українського народу переповнена життєвими трагедіями простих людей, які змушені були кидати Батьківщину, щоб там, на чужині, елементарно вижити. Згадаймо трагедію західноукраїнських селян, відтворену в новелі Василя Стефаника “Камінний хрест”. Іван Дідух, головний герой твору, змушений назавжди виїхати за океан, де багато вільної землі і є робота. Селянин ставить на горбі, що був його полем, камінний хрест – пам’ятний знак своїй тяжкій праці, яка до краю виснажила
його, висмоктала силу.

Україна пережила декілька хвиль еміграції. Наші співвітчизники міняли рідне небо на чужину, але не могли змінити свою душу. Яскравий приклад – герой пригодницького роману Івана Багряного “Тигролови”. Зелений Клин – район Далекого Сходу, де компактно оселилися переселенці з України. У чужому краю, у страшній і дикій пущі, серед смертельної нудьги, злигоднів і лиха, вони здолали ці пущі і залюднили цей край. Поселенням дали рідні імена, зберегли мову, культуру, вірування. Для дітей, які народилися в Зеленому Клину, цей край став батьківщиною, але вони відчували себе українцями – часточкою великого і нещасного народу.

Розкидано українців – нашого цвіту, по всьому світу. І хіба це не диво, що в Україні нам треба нагадувати, хто ми є, а в США, Канаді, Аргентині, Австралії, в Росії, Західній Європі українці ніколи цього не забували. Вони пишаються своїм походженням, учать дітей любити далеку й невідому їм Україну, говорити українською, співати народні пісні.

Більшість людей, які назавжди кидають рідний край, невимовно страждають, але з часом звикають до життя на чужині. Але є й такі, які не можуть пережити розлуку з рідною землею і помирають від ностальгії. Згадаймо Оксану, героїню поеми Лесі Українки “Бояриня”, яка, навіть живучи серед рідних людей, так і не змогла призвичаїтися до чужих їй порядків Московії. Оксана страждала від душевного болю, який забирав, нищив її фізичні сили.

Тисячу разів мав рацію древній філософ Горацій, говорячи, що “ті, хто виїздить за море, міняють небо, а не душу”. Люди, покидаючи рідний край, рідко повністю приживаються на чужині, адже душа кожного з них сумує за Батьківщиною, за землею, яка сниться їм, яка кличе їх назад, додому.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Ті, хто виїздить за море, міняють небо, а не душу (Горацій)