ТЕМА ВІЙНИ В ЛІТЕРАТУРІ XX СТОЛІТТЯ

Тема Великої Вітчизняної війни – незвичайна тема… Незвичайна, тому що написано про війну так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати тільки назви добутків. Дата 9 Травня наповнює серця гордістю за подвиг багатонаціонального радянського народу, що виграв битву з фашизмом, і сумом: мільйони синів і дочок Батьківщини назавжди залишилися лежати у своїй і чужій землі. Незвичайна, тому що ніколи не перестане хвилювати людей, роз’ятрюючи старі рани й душу болем серця. Незвичайна, тому що пам’ять і Історія в ній злилися воєдино.

Я,

як і всі мої ровесники, не знаю війни. Не знаю й не хочу війни. Але адже її не хотіли й ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні листів, ні дітей. Книга Бориса Васильєва “А зорі тут тихі” потрясла мене до глибини душі. Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня – це ті п’ять дівчисьок, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами. Всі вони дуже близькі мені, у кожній з них я знаходжу небагато від себе. Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі різні, але такі схожі

Рита Осянина, вольовою й ніжною, багата щиросердечною красою. Вона – сама мужня, безстрашна,

вольова, вона – мати!.. Женька Комелькова – весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюризму, розпачлива й утомлена від війни, від болю й любові, довгої й болісної, до далекої й одруженої людини. Соня Гурвич – втілення учениці-відмінниці і-поетична натура – “прекрасна незнайомка”, що вийшла з томика віршів А. Блоку. Ліза Бричкина… “Эх, Ліза-Лизавета, учитися б тобі!” Учитися б, побачити б велике місто з його театрами й концертними залами, його бібліотеками й картинними галереями… А ти, Ліза… Війна перешкодила! Не знайти тобі свого щастя, не слухати тобі лекцій: не встигла побачити всі, про що мріяла! Галя, так і не повзрослевшая, смішна й по-детски незграбна детдомовская дівчисько. Записки, втеча з дитячого будинку й теж мрії..,, стати новою Любов’ю Орловой.

Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, просто не встигли вони прожити власне життя. Смерть була у всіх різна, як різними були і їхньої долі: у Риты – зусилля волі й постріл у скроню, у Жені – розпачлива й небагато безрозсудна (могла б сховатися й залишитися жити, але не сховалася); у Соні – удар кинджала в серце; у Галі – така ж хвороблива й безпомічна, як вона сама; у Лізи – “Ах, Ліза-Лизавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни”. И залишається старшина Басків один. Один серед лиха, борошна, один зі смертю, один із трьома полоненими. Один чи? Уп’ятеро в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його “сестричок”. Як журиться старшина: “Як це жити-те тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері – вони!”. Поневоле навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими

У цій книзі тема війни повернена тією незвичною гранню, що сприймається особливо гостро. Адже всі ми звикли сполучити слова “чоловіка” і “війна”, а тут жінки, дівчини й війна. І от ці дівчини встали посередині росіянці землі: лісу, боліт, озер, – проти ворога, сильного, витривалого, добре збройного, нещадного, котрий і по числу значно перевершує їх. Але вони не пропустили нікого, стояли на смерть До кінця, і були їхні сотні й тисячі патріотів, що відстояли волю Вітчизни. І мені було б важко без книги Б. Васильєва жити, учитися, бути сьогоденням людиною

Ще одну сторінку Великої Вітчизняної війни открьш переді мною письменник Віталій Закруткін. У його книзі “Матерь людська” показана інша сторона війни: спалені ворогом станиці й хутора, що знесиліла від горя Марія залишилася одна на попелище. На жіночі плечі лягло страшне горе, що випробувала не одна радянська людина в дні війни: “Вороги спалили рідну хату, убили всю її сім’ю…” Жінка нікуди не може піти від згорілого будинку: тут загиблий чоловік і син, тут вона знову повинна стати матір’ю, зберегти тут теплившийся вогонь, щоб на землі не згасло життя. Це допомагає Марії вижити, і не просто вижити, а стати матір’ю й своєю дитиною, і осиротілим дітям з Ленінграда

Мати – охоронниця Життя. Ця висока гуманна думка втілена Закручення-Ным у дуже сильній сцені, коли Марія, охоплена ненавистю й спрагою мести, піднімає гострі вила, щоб стратити ворожого солдата, що сховався в льосі. Але він, виявляється, поранений і беззбройний, він зовсім ще молодик; його пронизливий лемент “мама!” обеззброює жінку. Напевно, вона могла б убити фашиста в бої, але вона – мати – не може мстити поваленому ворогові

Марія – людин сильний; у праці знаходить вона зміст свого існування. Жінка поодинці зібрала врожай на кинутих полях, зберегла колгоспну худобу. Все це для живих, в ім’я життя. І тому опускається перед Марією на коліна й цілує із вдячністю її маленьку натруджену руку воїн – командир кавалерійського

Полку. Немає таких темних, злих сил, які могли б зломити народну волю, народну душу, перемогти добрі початки в людині, убити життя. На мій погляд, природу щирої хоробрості прекрасно виразив Антуан де Сент-Екзюпері: “А мені плювати на презирство до смерті. Якщо Корінь його (героїзму) не у свідомості відповідальності, вона – лише властивість жебраків духом…”.

Корінь героїзму персонажів Василя Быкова – у свідомості своєї відповідальності, твердої переконаності в непереможності правої справи. Візьмемо, наприклад, повість В, Быкова “Сотників”. Уже на самому початку її видний різкий контраст між сильним, енергійним, щасливим Рибалкою й мовчазним, похмурим, хворим Сотниковым. Цей зовнішній контраст допомагає нам зосередити увагу на духовній сутності героїв. Коли на їхню частку випало страшне випробування, у ту мить, коли перевіряється щира цінність людини, Рибалка виявив ганебну малодушність і погодився заради свого порятунку стати поліцаєм, а Сотників загинув як герой

Загибель Сотникова стала його моральним тріумфом. По-різному проявляється й жагуча любов до життя, властивим обом героям. Рибалка просто хоче жити – будь-що-будь, чого б це не коштувало йому: “Він ще й тепер не втрачав надії, щосекунди чекав випадку, щоб обійти долю й урятуватися”. Про Сотникове сказано інше: “И якщо що-небудь ще турбувало його в житті, так це останні його обов’язки стосовно людей”. У цьому виявилося переконання письменника в тім, що від кожного залежить всі

А від нас зараз залежить, чи зберегтися пам’ять про загиблим. Вона священна. Чи не тому стукає в нашім серці ненависть, коли ми читаємо поему А. Вознесенська “Рів” про нелюдей, що копаються в черепах розстріляних біля Феодосійського шосе?! Не могили вони обкрадають, не в жалюгідних золотих грамах знехтуваного металу справа, а душі вони обкрадають, душі похованих, свої, наші! Як заклинання звучать слова Р. Рождественського:

Люди!

Покуда серця стукаються,

Помнете!

Якою ціною завойоване щастя,

Будь ласка, помнете!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

ТЕМА ВІЙНИ В ЛІТЕРАТУРІ XX СТОЛІТТЯ