Тема поета й поезії в лірику А. С. Пушкіна
Вибираючи у своїй творчості тему поета й поезії, А. С. Пушкін не була новатором – до нього про значення поетичної творчості вже міркували у своїх добутках такі великі попередники, як Гораций, Ломо-Носів, Державін. Новаторство Пушкіна виявилося в тім, що він зробив цю тему однієї з ведучих у своїй творчості – не випадково першим опублікованим віршем було “До друга віршотворцеві” (1814 р.), одним з останніх – “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…” (1836 р.).
И все-таки необхідно відзначити, що в ліцейській ліриці ця тема
Хочу оспівати волю миру,
На тронах уразити порок.
Тобто в даний період життя Пушкін уважає основною метою поета проповідування вільності. Не менш повно ця думка розвивається в більше пізньому добутку того ж періоду – вірші “Село”. Тут автор усвідомлює силу поетичної творчості.
Почто
И не даний мені долею витійства грізний дарунок?
Необхідно відзначити, що, уживаючи слово “дарунок”, Пушкін тим самим підкреслює вибраність віршотворця Богом, його неземний початок, що буде розвинено в більше пізній творчості.
Подальший розвиток Теми поета й поезії – вірш 1825 року “19 жовтня”, де, на відміну від бунтарського романтизму лірики 10-х років, з’являються елегійні початки, відбуваються міркування на рівні душі; починають переважати особисті інтонації.
Результатом цього відходу в себе можна вважати саме яскраве, загальновизнаний-ное вірш даної теми – “Пророк”. Саме щоб підкреслити божественний початок теперішнього поета, Пушкін використовує в цьому произ-веденні піднесену лексику, біблійні образи.
Першим двустишием автор нагнітає похмуру атмосферу, одночасно підкреслюючи вибраність поета не від народження, а за реальні справи; необхідність пройти процес самоочищення до зустрічі з ангелом. Серафима ж відокремлює від майбутнього пророка те, що засіло занадто глибоко, – накип мирської суєти, забобони навколишнього життя – і наділяє його воістину божественною силою “дієсловом палити серця людей”.
Відтепер віршотворець стає носієм волі всевишнього – він пізнав істину й повинен проповідувати її іншим…
Подальший розвиток теми можна простежити, розглянувши такі произве-дения, як “Поет” і “Поетові”. Перше, на мій погляд, є органічним продовженням “Пророка” – тут звучить заклик поетові не розтрачувати свої сили попусту; він не повинен схиляти свій дарунок ні перед ким: будь те або влада, або суспільна думка – адже діє він за вказівкою понад. Головне – бути творцем і безкомпромісним у своїх оцінках, бути впевненим у правильності свого шляху і йти по життю не оборачи-ваясь ні на кого; адже народ – не судилище його творчості, найвища оцінка для поета – його власна, він повинен випробовувати почуття гір-дости за своє ремесло.
Як буде сказано у вірші “Елегія”, щастя для Пушкіна – “мислити й страждати”; навіть не результати кропіткої праці, а сам про-цесс створення добутку:
Часом знову гармонією вп’юся,
Над вимислом слізьми обіллюся.
Теперішня нагорода, по думці автора, перебуває усередині самого поета, у його душі.
Реакція навколишн не повинна зупиняти глашатая “істин вікових” – навіть якщо навколо нікого в даний момент не буде, як у вірші “Луна”, – адже слава й зовнішнє схвалення настільки ж примарні, як міраж або луна… Поет повинен проповідувати ідеї бога, “палити серця людей” своїм словом, нехай навіть навколо залишиться лише похмура пустеля.
Ця відчуженість віршотворця зникає в повному життєвій енергії вірші “Осінь” – тут поетична творчість є невід’ємною частиною життя, жити для
А. С. Пушкіна – значить створювати, а створювати – жити. Саме на цій оптимістичній хвилі з’являється корабель із вітрилами, повними вітру; ця “Громада” і символізує невгаваючу, постійно вируючу, пол-ную надій і розчарувань людське життя, так, мабуть, і всю Ріс-Цю. Відразу в поета з’являється питання:
Куди ж нам плисти?
Тобто він поки не бачить майбутнього й, повний світлих почуттів, силкується що-небудь розглянути на обрії, але нічого не бачить…
Пізніше, у вірші 1836 року “(З Пиндемонти)”, Пушкін подтвер-ждает свою вірність колишнім ідеалам юності, звужуючи все-таки коло адре-сатов цього добутку: уже не широкій масі, лише вузькому колу з-лайливих, і в першу чергу самому собі. У цих закликах уже чутний голос досвідченого, перенесшего багато чого, але проте не людини, що відступило з колишніх позицій. Тепер не тільки поет, але й будь-яка людина, на думку Пушкіна, повинен
Нікому
Звіту не давати, собі лише самому
Служити й догоджати.
Своєрідний підсумок життя Пушкін, слідом Державіну, підводить у стихо-утворі “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний” (1836 р.). Тут автор перераховує те, що він зміг зробити, будучи поетом:
…почуття добрі я лірою будив
…у наше жорстоке століття восславил я Волю
И милість до занепалого призивав.
Тобто віддався не просто поетичній творчості, а став тим самим пророком, про яке сам говорив у середині 20-х років.
Пушкін, на мій погляд, є першим поетом, до якого можна при-менить висловлення “поет у Росії більше, ніж поет”.
Так, саме він першим вийшов за межі області літературної, не забуваючи про своє покликання. Багато в чому саме по стопах Пушкіна підуть і Некрасов, і Лермонтов, що напише продовження “Пророкові”, і багато інших російських літераторів. Пушкіна став тим світлом наприкінці тунелю, на який згодом орієнтувалася практично вся прогресивна інтелігенція.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)