Талант Діккенса “зживатися” зі своїми героями

Англія середини XІX століття… Про неї так багато розповів нам Діккенс, дав­ши змогу зазирнути за фасади архітектурних шедеврів, за лаштунки суто англій­ського побуту бідних і багатих, помандрувати графствами і старовинними міста­ми, побачити, зрештою, очима письменника весь блиск і убогість тогочасного життя, трепетно і ніжно доторкнутися гіодумки до вимріяного письменником іде­алу людського щастя. Він так любив життя! Він так любив своїх героїв, наділяючи їх яскравою образністю! Хоча і ставився до кожного по-своєму, іноді іронізуючи над

ними, іноді караючи їх за негідні вчинки. Він не втомлювався творити їх, ви­пускати у світ, благословляючи на довге життя. Чарльз Діккенс створив свій світ, у якому йому було гармонійно і затишно. Чи не тому такими трагічними були останні хвилини життя письменника, коли знесилений від тяжкої недуги, вже на­півпритомний, промовив останні слова: “Хочу залишитися на землі!..”

Простими і земними завжди залишаються його герої навіть у хвилини висо­кого злету до вершин омріяного шастя. Олівер

Твіст – один із улюблених героїв Чарльза Діккенса. Він цього і не приховував, написавши у романі, що є біографом Олівера. Своїм талантом і своєю проникливою образністю письменник спонукає читача дивитися на світ очима дитини:

“Але не тільки це моторошне оточення гнітило Олівера. Він був сам-один, у чужому місці, а всі ми знаємо, як самотньо і тяжко буває за таких обставин на серці у кожного з нас – навіть найсильнішого духом”.

Поневіряння обділеної людським теплом дитини у будь-кого можуть виклика­ти шквал емоцій. З перших сторінок книги читач, як і сам автор, – на боці зне­доленого хлопчика: жаліє і співчуває, тішиться і радіє з того, що малому вдаєть­ся дати відсіч своїм кривдникам. Коли старший і сильніший хлопчик з притулку образив лихим словом матір Олівера, серце малого сповнилося гніву й рішучості: “Ще хвилину тому Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою ного зробило жорстоке поводження. Але тепер дух його збунтувався, і від смер­тельної образи, завданої матері, його кров скипіла. Груди його здіймались, очі палали, він випростався на весь зріст. Він був сам на себе не схожий; грізно див – іячись на свого боягузливого мучителя, кидаючи йому, поваленому, скорцюбле – пому від страху, виклик з не відомою досі для себе відвагою”.

Яскраво, правдиво описав Діккенс і портрети негідників, починаючи з жадіб­них і брутальних чиновників робітного будинку і закінчуючи дрібними злодія­ми, волоцюгами, жорстокими вбивцями. Скажімо, мерзенна фізіономія сажотруса Гемфілда відмічена клеймом, що засвідчує його жорстокість, а у вічно похмурого трунаря присутнє те, що письменник називає професійною веселістю. Зовсім інші слова знаходить Діккенс для опису симпатичної йому Ненсі – простолюдинки в бавовняній сукні. Протилежна їй – постать старого зморшкуватого рудого Фе – джіна, розпусника молодих душ, з налитими кров’ю очима. А перших вихователів

Малого Олівера Діккенс іронічно називає філософами. Саме іронія у Діккенса надійний і перевірений інструмент. Ним він володіє досконало.

“Але я ставив у цій книжці за мету показати правдиво геть усе, що стосується цих прославлених (у романах) людей, навіть їхню зовнішність, тому й не прихо вав од своїх читачів жодної дірки в сюртуці Пройди, жодної папільйотки в розку йовдженому волоссі Ненсі. Я не вірив у щирість тих, хто запевняв, що споглядати цих людей їм не дозволяє їхня витончена натура. Я не прагнув привернути їх па свій бік. Я не зважав на їхню думку, схвальну чи несхвальну, не домагався їхньої прихильності і не мав наміру їх розважити”.

Допитливому читачеві неважко помітити, як поступово з розвитком сюжету Діккенс “зживається” зі своїми героями, живе з ними одним життям, а іноді скла­дається враження, що автор підпадає під їхній вплив і вони, а не він, ведуть його крізь ті чи інші ситуації. Оманливе відчуття! Насправді герої Діккенса цілком ке – ровані. Ніщо не може змінити послідовність розповіді автора і його принципи теплота людських почуттів неодмінно має розтопити крижаний панцер, що ним скуті серця гнобителів “людської дрібноти”, а негативні постаті, якщо і досягають частково своїх цілей, то все одно на них чекає поразка, втрата статків, родинного тепла, зникають любов до життя, віра в моральні цінності.

Кожна книга для письменника – це наче окреме прожите життя зі своїми ге­роями. Тому Діккенсові так важко розлучатися з ними на останніх сторінках чер­гового роману. Завершивши розповідь про Олівера Твіста, автор щиро зізнався: “Мені б хотілося ще трохи побути з деякими своїми героями, бо я з ними зжився і з радістю поділив би їхнє щастя, намагаючись його змалювати”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Талант Діккенса “зживатися” зі своїми героями

Categories: Шкільні твори

Links