ТАГОР (Тхакур), Рабіндранат

(1861 – 1941)

ТАГОР (Тхакур), Рабіндранат (07.05.1861, Калькутта – 07.08.1941, там само) – індійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1913 р.

Тагор народився у відомій аристократичній сім’ї, яка дала Індії чимало видатних діячів культури й атмосфера у якій сприяла ранньому розвитку таланту дитини, її здібностей до літератури, формуванню естетичних смаків. Особливо це стосується брата Тагора – письменника та музиканта Джотіріндронатха Тагора та його дружини Кадомборі Дебі. Віршувати хлопчик почав у вісім років. Тагор навчався у

престижних навчальних закладах: спочатку у Східній семінарії у Калькутті, потім у Бенгальській академії, де він вивчав мистецтво, історію та культуру Індії.

У 1878 р. батько відправив Тагора на навчання в Англію, де він займався літературою та музикою в Лондонському університеті. Проте вже через півтора року Тагор покинув навчання і повернувся додому.

В Індії Тагор створив музичну драму “Геній Вальлмікі” ( 1881), у якій поєднав індійські національні мелодії та почуті в Англії ірландські народні пісні; видав перші оригінальні поетичні збірки – “Вечірні пісні” (“Шонддхар шонгіт”, 1882), пронизані пантеїстичними

настроями, навіяними лірикою Б. Б. Шеллі й образами давньої їндійської літератури, “Ранкові пісні” (“Пробхат шонгіт”, 1883), “Картини та пісні” (“Чхобі о ган”, 1884), “Дієзи та бемолі” (“Корі о комол”, 1886), сповнені життєствердних настроїв. Із віршами співзвучна віршована драма “Відплата природи” (“Пракрітір протішодх”, 1884), яка відображає одвічний конфлікт між духом і життям, правдою і красою, розумом і коханням. Герой драми, самітник, запанувавши у печері над своїм внутрішнім “я” і подолавши всі зваби світу, приходить у місто і зустрічає маленьку дівчинку із касти недоторканих, яка втратила батьків і від якої всі сахаються. Самітник боїться, що не зможе не пожаліти дівчинки, і втікає від неї. Коли ж він повертається, не в змозі залишатися осторонь, то бачить її мертвою. Смерть підтверджує його слова, що “велике слід шукати у малому, безмежне у межах форми і вічну свободу душі – у любові”. У ці самі роки Тагор, наслідуючи значною мірою Б. Чоттопаддхая, створив історичні романи “Берег Бібхі” (“Боутхакуранір хат”, 1883) і “Раджа-мудрець” (“Раджорші”, 1885).

У 1883 p. Тагор одружився. Вірніше, виконуючи волю батька і дотримуючись кастових звичаїв, жінки родини Тагорів підшукали йому наречену – нічим не примітну і майже неписьменну селянську дівчину Бхаватаріні (після заміжжя – Мріноліні), батько якої, як виявилось, працював в одному із маєтків Тагора. У 1884-1911 pp. Тагор – секретар релігійно-реформаторського товариства “Аді Брахма Самадж”. У 1886 р. у 25-літнього письменника народилася перша дитина, дівчина Мадхурілота, яку всі звали Белою, а через два роки – син Ротхі. На початку 1889 p. Тагор перевіз свою сім’ю у Шолапур (місто на південному заході Індії), де був суддею його брат.

У 90-х pp. Тагор створив більшість своїх найкращих оповідань, поетичні цикли “Маноші” (1890), “Золотий човен” (1893), “Строкате” (1896), “Збір урожаю” (1896), “Крихти” (1899), “Мить” (1900; значна частина віршів увійшла також у англомовну зб. “Садівник”), “Дарунки” (1901); цикл філософських драм “Раджа і рані” (1889), “Офірування” (1890), “Чітрангода” (1892), “Маліні” (1895); комедію “Клуб холостяків” (1901). Тагор був редактором журналу “Шадхона” (“Осягнення життя”), де опублікував більшість своїх художніх творів, статті на актуальні суспільно-політичні та літературні теми.

В оповіданнях цього періоду Тагор вивів образ бенгальського села, його герої – звичайні люди. Він ненавидить усе, що принижує особистість, – потяг до збагачення, жорстокість, сліпа прив’язаність до традицій. Тагор оспівує любов, відданість, людяність (“Розрахунки”, 1891; “Золотий міраж”, 1892; “Вибавлення”, 1894). Його хвилювала доля жінки, яка найбільше страждала від кастових і станових обмежень. Письменник створив галерею жіночих образів, зазвичай трагічних (“Кара”, 1893; “Умиротворення ревнощів”, 1895 та ін.).

Поетичні збірки 90-х pp. показують еволюцію ідейно-естетичних поглядів Тагора, що сформувалися на основі індійської філософії та культурних традицій (упанішади, ранній буддизм, творчість Калідаси, Кабіра, Р. Рая, Б. Чоттопаддхая), а також європейських художніх напрямів (англійські романтики, Й. В. Гете). Сформульована Тагором концепція “джібон-дебота” (“божество життя”) бере свій початок у вченні упанішад про єдність людини та природи, в ідеалах середньовічних поетів-вішнуїтів, котрі стверджували, що “людина понад усе”. Тагор говорив, що своє натхнення він бере із “внутрішнього я”, яке існує в єдності із розлитим повсюди “вищим первнем”, безмежжям. “Я вважаю, що з мене достатньо, – писав Тагор у приватному листі, датованому жовтнем 1891 p., – жити і померти як належить людині, з любов’ю та довірою до цього світу, і не дивитися на нього ні як на марення Творця, ні як на усмішку диявола”. Слід додати, що письменник, окрім того, ще так і творив.

У пронизаних тонким ліризмом, сповнених високої майстерності віршах Тагора філософські роздуми чергуються з оспівуванням природи, любовною лірикою, що межує із громадськими мотивами. Поетична збірка “Миті” пронизана духом бунтарства проти міщанської обмеженості, а в поезіях збірки “Дарунки”, написаних у формі сонетів і молитов, переплітаються громадянські та релігійно-філософські мотиви.

Напружена творча діяльність Тагор поєднувалася із безпосередньою участю у суспільному житті. У Шантінікетоні, що поблизу Калькутти, Тагор відкрив школу, де особисто викладав. У перших соціально-побутових романах Тагора “Піщинка” (1902) і “Крах” (1905), у повісті “Зруйноване гніздо” (1903) з великою психологічною переконливістю змальований конфлікт між віджилими нормами моралі і новими віяннями, розпад старих форм сімейного життя. Ідеал Тагора – шлюб із кохання.

У 1902 р. померла дружина Тагора, згодом – дочка, батько і 13-літній син. Поетичні збірки “Пам’ять” (1903), а також “Паром” (1906), “Дитя” (1903) є своєрідним щоденником тих років.

Окрім того, письменник спробував свої сили і як романіст. Особливої слави зажив його роман “Гора” (1907-1910), у якому йдеться про покоління бенгальської інтелігенції кінця XIX ст., яка прагнула подолати кастові приписи країни, страх перед іноземцями і неприйняття всього чужого. Головний герой роману Гора (у пер. з бенг. “біла людина”), член касти брахманів, дізнається, що він син ірландця, врятований під час повстання сипаїв, і що за законами своєї релігії він гірший, аніж недоторканий. Усвідомлення цього приводить його до розуміння справжнього значення любові і терпимості. “Сьогодні я справжній індієць. У мені більше немає протистояння з індусами, мусульманами і християнами. Сьогодні кожна каста в Індії – це моя каста…”

Розуміння справжньої долі своєї країни, до якого приходить герой роману, виражає і чудовий гімн, звернений до Індії, створений Тагором у той самий час:

Глянь, о душе моя, – ось жадана земля,

Ось земля споконвічна прочан.

Глянь на Індію ти, на той берег святий,

Де вселюдства шумить океан.

Тут побожно спинись, руки звівши увись,

І людині, як Богу, вклонись, –

Кращим словом пісень, вищим зльотом

Натхнень, Слав людину ти завше і скрізь.

(“Свята земля Індії”, пер. М. Бажана)

У 1912-1913 pp. Тагор відвідав Англію і США, виступав із лекціями про індійську культуру та філософію. За книгу віршів “Жертовні пісні” (або “Гітанджалі”), перекладену з бенгальської англійською мовою самим письменником і редаговану В. Б. Єйтсом, він отримав Нобелівську премію 1913 р. Відтоді творчість Тагора – найвідомішого на Заході представника індійської літератури – стала своєрідним мостом між західною та східною культурами. У наступні роки свого життя Тагор багато подорожував Європою, Північною та Південною Америками. У віршованому циклі “Політ журавлів” (1914-1916) поет висловив свої роздуми про долі людства, навіяні поїздкою на Захід. Одночасно вийшли друком повість “Чотири життя” (1916), головний герой якої – юний полум’яний мрійник Шочіш – шукає правду і внутрішню гармонію, та роман “Дім і мир” (1915-1916), написаний у формі щоденника, де три основні персонажі розмірковують про буремні роки визвольного руху в Індії на початку XX ст.

У 20-х pp. Тагор створив одну із найкращих своїх ліричних збірок “Східний наспів” (1925), алегоричні драми “Звільнений потік” (1922) і “Червоні олеандри” (1924). Згодом вийшли друком романи “Поема про кінець” (1929), присвячений молоді – “втраченому поколінню” Індії, “У тенетах життя” – хроніка індуської сім’ї, повісті “Дві сестри” (1933) і “Квітник” (1934). Як стверджують провідні бенгальські критики, в останнє десятиліття були написані найкращі вірші Тагора. Поетичні збірки “Знову” (1932), “Голос лісу” (1931), “Завершення” (1932), “Строкате” (1933), “Остання октава” (1935), “Листя” (1936), “На краю” (1938), “Народжений удруге” (1940), “Флейта” (1940) та ін. вражають розмаїттям тем і настроїв. Тут трапляються вірші веселі і філософські, фривольні і сумні, оповідні і ліричні, іронічні і сентиментальні. У цих збірках домінує дух спогаду, потреба озирнутися на пройдений шлях.

Творчість Тагора відіграла вирішальну роль у становленні сучасної бенгальської мови, він збагатив бенгальську поезію новими формами і віршованими розмірами, заклав основи жанру оповідання і розвинув романний жанр. Він справив вплив на всі літератури Індії. Тагору належить кілька тисяч пісень у народному стилі; його вірш “Душа народу” (1911) став національним гімном Індії, а пісня “Моя золота Бенгалія” – тепер національний гімн Республіки Бангладеш. Значний внесок Тагора і в малярство, яким він почав займатися у 1928 р. Дві тисячі рисунків і картин, виконаних здебільшого в умовній манері, значно розширюють уявлення про духовний світ поета.

Тагор помер 7 серпня 1941 р. після важкої ниркової хвороби й операції.

Українською мовою твори Тагора переклали М. Бажан, В. Мисик, Д. Паламарчук.

А. Гнатюк-Данильчук


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


ТАГОР (Тхакур), Рабіндранат

Categories: Біографії

Links