Своєрідність теми любові в лірику А. А. Ахматовій

Мир глибоких і драматичних переживань, зачарування, багатство й неповторність особистості запам’яталися в любовній ліриці Ганни Ахматовій. Тема любові, безумовно, займає в її поезії центральне місце. Непідроблена щирість, гранична відвертість у сполученні зі строгою гармонією, лаконічною ємністю поетичної мови любовних віршів Ахматовій дозволили її сучасникам називати її росіянці Сафо відразу ж після виходу перших поетичних збірників. Рання любовна лірика сприймалася як своєрідний ліричний щоденник

Однак зображення романтично

перебільшених почуттів не властиво поезії Ганни Ахматовій, Вона говорить про просте людське щастя й про земні, звичайні прикрості: про розлуку, зраду, самітність, розпачі – про усім, що близько многим, що здатно випробувати й зрозуміти кожного. Любов у лірику А. Ахматовій з’являється як “двобій фатальний”, вона майже ніколи не зображується безтурботно, идиллически, а навпаки – у гранично кризовому вираженні: у момент розриву, розлуки, втрати почуття або першого бурхливого осліплення пристрастю. Звичайно її вірші – початок драми або її кульмінація. “Борошном живої душі” платить її лірична героїня

за любов

Сполучення ліризму й епічності зближає вірші А. Ахматовій з жанрами роману, новели, драми, ліричного щоденника. Одна з таємниць її поетичного дарунка полягає в умінні повно виразити саме інтимне й чудово-простої в собі й навколишньому світі. У її віршах вражає “струнна напруженість переживань і безпомилкова влучність гострого їхнього вираження. У цьому сила Ахматової…” (Н. В. Недоброво).

Тісно переплетені у віршах Ганни Ахматовій тема любові й тема Творчості. У духовному вигляді героїні її любовної лірики вгадується “крылатость” творчої особистості. Трагічне суперництво Любові й Музи відбилося в багатьох добутках, починаючи з раннього, 1911 року, вірша “Музі”, де Муза-Сестра віднімає “Золоте кільце” – символ земних радостей – і прирікає ліричну героїню на “любовне катування”.

Однак Ахматова передбачає, що поетична слава не може замінити любові й щастя земного. Інтимна лірика А. Ахматовій не обмежена лише зображенням відносин люблячих. У ній завжди – невичерпний інтерес поета до внутрішнього миру людини

Неповторність ахматовских віршів про любов, оригінальність поетичного голосу, що передає самі таємні думки й почуття ліричної героїні наповнені найглибшим психологізмом. Як ніхто інший Ахматова вміє розкрити самі потаєні глибини внутрішнього миру людини, його переживання, стану, настрою. Алл С о ч. Р У Разюча психологічна переконливість досягається використанням дуже ємного й лаконічного прийому красномовної деталі (рукавичка, кільце, тюльпан у петлиці й т. д.). “Земна любов” в А. Ахматовій має на увазі й любов до навколишньої людини “земному миру”.

Зображення людських відносин невідривно від любові до рідної землі, до народу, до долі країни. Пронизуючу поезію А. Ахматовій ідея духовного зв’язку з батьківщиною виражається в готовності пожертвувати заради її навіть щастям і близькістю з найдорожчими людьми (“Молитва”), що згодом так трагічно збулося в її житті. До біблійних висот піднімається вона в описі материнської любові. Страждання матері, приреченої бачити хресні борошна свого сина, просто потрясають в “Реквіємі”. Хор ангелів велика година восславил, И небеса розплавилися вогне.

Батькові сказав: “Почто Мене залишив!” А Матері: “ПРО, не ридай Міні…” Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам’янів, А туди, де мовчачи Мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив

У нерозривності особистої долі й долі народу й країни – щира велич тої любові до людини й навколишнього світу, що звучить у віршах А. Ахматовій: “А я молюся не про себе однієї…”. Таким чином, поезія А. Ахматовій не тільки сповідь закоханої жінки, це сповідь людини, що живе всіма лихами, болями й страстями свого часу й своєї землі. “У наші дні сама обдарована з російських поетес, Ганна Ахматова, створила як би синтез між “жіночою” поезією й поезією в точному змісті цього слова. Але цей синтез лише гаданий – Ахматова дуже розумна: зберігши тематику й багато прийомів жіночої поезії, вона докорінно переробила й те, і інше в дусі не жіночої, а загальнолюдської поетики….” – письменник багато разів говорив про те, що ніяк не міг почати роботу над романом, поки не проникнув у таємниці мови описуваної епохи

Сьогоденням скарбом виявилася для нього книга професора Новомбергского “Слово й справа”, де були зібрані суддівські акти XVII століття. “Ці пошукові акти записувалися дяками, які намагалися записати в найбільш стислій і барвистій формі найбільше точно оповідання що катується. Не переслідуючи ніяких “літературних” завдань, премудрі дяки творили високу словесність. У їхніх записах – алмази літературного російського мовлення. У їхніх записах – ключ до трансформації народного мовлення в літературу” (А. Н. Толстой “Чистота російської мови”).

Досліджуючи історичні матеріали, А. Н. Толстой виділяє найбільш типові для мови XVII-XVIII століть слова й вираження й намагається вибрати насамперед ті звороти мовлення, які несли аромат і колорит старовини, але одночасно були близькі й зрозумілі сучасному читачеві. Іноді він видозмінював деякі великовагові мовні звороти й архаїчні граматичні форми. Щоб скоротити довготи, усунути монотонність оповідання, Олексій Толстої поєднував кілька стародавніх документів в один текст. Останнє редакційне виправлення “Петра Першого”, почата в 1944 році й доведена лише до V глави першої книги, красномовно свідчить про кропітку роботу письменника над кожним портретом, епізодом, зворотом мовлення, навіть епітетом


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Своєрідність теми любові в лірику А. А. Ахматовій

Categories: Нові твори

Links