Своєрідність реалізму в національних літературах – ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРИ ХІХ ст. РЕАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРИ ХІХ ст. РЕАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Своєрідність реалізму в національних літературах

Як і кожному художньому напряму, реалізму притаманний комплекс спільних ознак і рис; водночас йому властива внутрішня диференційованість. Причому крім течій, на які поділяється реалізм, у його межах існують істотно відмінні національні види й варіанти. Так, наприклад, французька реалістична література суттєво відрізняється від англійської, англійська – від німецької, німецька – від російської

і так далі. Ці відмінності не обмежуються певними особливостями форми творів, а охоплюють різні рівні їхньої структури.

Своєрідність національних варіантів реалізму випливає передусім зі специфіки його співвідношення з дійсністю, зокрема з життям певної країни за певної історичної епохи. Ця дійсність не лише наповнює зміст творів реалістичної літератури, а й активно впливає на їхню художню форму, що тяжіє до адекватності дійсності і в її національній специфіці.

Велика роль у розвитку реалістичної літератури в різних країнах належала культурно-історичним чинникам. Як уже зазначалося, література існує

не сама по собі, вона є складовою духовної культури, яка становить системну єдність. У цій єдності за різних епох визначаються домінанти, що справляють суттєвий вплив на інші види духовно-творчої діяльності людини, зокрема й на літературу. Такі домінанти можуть бути різними в національних культурах однієї епохи, що виразно виявилося за доби реалізму.

Повнота й потужність розвитку реалізму в різних літературах середини XIX ст. залежали також від місця й ролі літератури в національній культурі, у духовному й громадському житті країни. Особливою повнотою і своєрідністю відзначається російська реалістична література, але пояснюється це не якимсь її специфічним “національним духом”, а насамперед тим, що розвивалася вона в особливих умовах “імперії царів”. За словами О. Герцена, “у народу, позбавленого… свободи, література – єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути голос свого обурення й своєї совісті”. Російська література виступала дійсним центром громадського й духовного життя країни, охоплювала всі його сфери й прагнула дати відповіді на всі нагальні запитання. Можна з певністю твердити, що в жодній країні Західної Європи реалістична література не посідала такого визначного місця в системі духовної культури і разом з тим не сягала такого високого художнього рівня, який особливо переконливо засвідчується творчістю Л. Толстого й Ф. Достоєвського.

Протилежна ситуація склалася в німецькій літературі середини XIX ст. Вона не знала злету реалізму, навпаки, за тих часів переживала спад і втратила світове значення, яке мала в “епоху Гете”, тобто від 70-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст. Причиною такого стану речей було зокрема те, що в системі тогочасної німецької культури домінували швидше філософія і музика, ніж література.

У формуванні й розвитку реалізму в європейських літературах важлива роль належала національним естетичним і художнім традиціям. Варто також звернути увагу на його контакти з іншими художніми системами в процесі становлення й розвитку: особливе значення для національних видів реалізму мали взаємозв’язки й взаємодії з романтизмом, які по-різному складалися у французькій, англійській, російській та інших літературах.

Французький реалізм можна назвати завершеним втіленням реалістичної літератури тих країн, де відбулися глибинні соціальні перетворення й стабілізувалося буржуазне суспільство. Визначення “критичний реалізм”, яке в минулому застосовувалося до всієї реалістичної літератури, найбільшою мірою відповідає саме реалізму французькому. Критикуючи сучасність, його представники були послідовними й непоступливими. Звідси розвиненість аналітизму як стильової константи, що проймає весь французький реалізм. З нею тісно пов’язана орієнтація на науку й наукову методологію, що дедалі посилюється у французькому реалізмі. Розпочавшись у Бальзака з формулювання певних принципів реалістичного методу, ця орієнтованість у другій половині XIX ст. переростає в справжній культ науки, і Флобер уже проголошує: “На часі ввести в мистецтво невмолимий метод і точність природничих наук”. “Об’єктивний метод”, що закріплюється у французькій реалістичній літературі другої половини XIX ст., визначає її поетику. Твір розуміється передусім як художнє дослідження явищ дійсності, від яких автор відмежовується: перебуваючи поза твором, письменник спостерігає і аналізує їх з якоїсь вищої, абсолютної точки зору, уподібнюючись до вченого-дослідника.

Англійська література відзначається особливо глибокими реалістичними традиціями, що зазвичай пояснюється як своєрідністю історії країни, так і особливостями національного характеру англійців, їхньою схильністю до практичної діяльності, нелюбов’ю до теоретичних умоглядів і тверезістю світосприйняття. В англійській літературі реалізм набув значного розвитку вже у XVIII ст. і після “романтичної паузи” переконливо продовжився у XIX ст.

Характерною особливістю історії англійської літератури є те, що важлива роль у ній належала етико-моральному чиннику (ідеться про етико – моральну доктрину, що склалася на основі протестантської етики англійського ранньокапіталістичного суспільства). Наочно це виявилося в тому, що англійські реалісти у своїх творах на чільне місце висували етичні завдання, моральний бік проблем і колізій, тяжіли до потрактування життєвих явищ і розв’язання проблем в координатах етико-моральної системи.

Тому хоч Англія і була найпотужнішою промисловою країною XIX ст., в якій бурхливо розвивалися природничі науки, англійські реалісти не сприйняли об’єктивно-безсторонній, “анатомічний” підхід до життя й людини. Акцентування етично-моральних моментів поєднувалося в них з “людяним ставленням” до персонажів, емоційною насиченістю оповіді, навіть з деякою сентиментальністю. Не прагнули англійські реалісти й до самоусунення з твору: активна присутність автора виявляється в Діккенса, Теккерея та інших письменників. Яскравої своєрідності англійській реалістичній літературі надає органічно їй притаманний комічно-гумористичний струмінь.

У російській реалістичній літературі був неможливий насмішкувато-гумористичний, поєднаний з моралізаторством підхід до дійсності, поширений в англійській літературі. З її духом і пафосом був несумісний і критично-аналітичний, але водночас науково-констатуючий метод, який у другій половині XIX ст. усталився у французькій реалістичній літературі. Російські реалісти тяжіли до критицизму й викривального пафосу, однак “безідеальність”, у яку дедалі помітніше впадав французький реалізм, була їм чужою. Вони мали свою позитивну програму, свої ідеали, нерідко забарвлені утопізмом. Духовно-естетичною домінантою їхньої творчості можна назвати зосередженість на людині й людських цінностях. Невіддільним від неї є утвердження духовно-моральної сутності людини, невловимої в “наукових” системах координат, яке з особливою силою прозвучало у творах найвидатніших російських письменників XIX ст. – Пушкіна, Гоголя, Толстого, Достоєвського. Не відриваючи людину від життєвого середовища, російські реалісти разом з тим переконливо доводили, що вона не сходить до впливів середовища й біологічної природи і зберігає свою духовно-моральну самоцінність.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Своєрідність реалізму в національних літературах – ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРИ ХІХ ст. РЕАЛІЗМ ЯК НАПРЯМ У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links