Солов’їв С. М. про слов’янські племена

Слов’янське плем’я не пам’ятає про свій прихід з Азії, про вождя, що вивів його звідти, але воно зберегло переказ про своє первісне перебування на берегах Дунаю, про рух звідти на північ і потім про вторинний рух на північ і схід, внаслідок натиску якогось сильного ворога. Цей переказ містить у собі факт, що не підлягає ніякому сумніву, древнє перебування слов’ян у придунайських країнах залишило ясні сліди в місцевих назвах; сильних ворогів у слов’ян на Дунаї було багато: із заходу – кельти, півночі – германці, з півдня –

римляне, зі сходу – азіатські орди; тільки на північний схід відкритий був вільний шлях, тільки на северо – сході слов’янське плем’я могло знайти собі притулок, де, хоча не без сильних перешкод, встигло заснувати держава й зміцнити його в самоті, удалечині від сильних натисків, і впливів Заходу, доти, поки воно, зібравши сили, могло вже без побоювання за свою незалежність виступити на поприще й виявити зі своєї сторони вплив і на схід і на захід.

Письменники першого століття нашого літочислення знають слов’ян під ім’ям венедов біля Вісли, між племенами сарматськ, фінськими й германськими, зустрічається

в них і ім’я сербів далі до сходу. Короткі вказівки про побут слов’ян – венедов уперше зустрічаємо в Тацита.

У половині VI в. звістки про племена й житла слов’янських стають трохи точніше: по Иорнанду, численне плем’я венедов розділялося на два народи – слов’ян, що жили від верхів’їв Вісли на схід до Дніпра, і антів, які були сильніше перших і жили в країнах припонтийских, від Дніпра до Дністра. Прокопій знає також слов’ян і антів, додаючи, що в стародавності обидва народи були відомі під одним загальним ім’ям споровши, у якому новітні дослідники не без імовірності бачать сербів. Прокопій говорить, що на берегах Азовського моря живуть утургуры, а простір далі від них до півночі займають незліченні народи антів.

Східні слов’яни рушили від хорватів, з нинішньої Галичини, прямо на схід до Дніпра – те були древляни й галявині. Потім слов’янське народонаселення стало поширюватися на північ по правому березі Дніпра; між Прип’яттю й Двиною з’явилися дреговичі, за ними по Двіні, знову прямо на північ – полочане й, нарешті, слов’яни новгородські. Кривичі пропущені в першій звістці; літописець прямо переходить до найближчого до Києва жителям півночі, на східний берег Дніпра, до Десни, Семи й Суле. Інша звістка доповнює й пояснює перше: тут спочатку літописець перераховує тільки п’ять головних племен на західній стороні – галявин, древлян, дреговичів, слов’ян новгородських і полочан, але потім указує на подальше виселення: від полочан розселилися кривичі по верхів’ях Волги, Двіни й Дніпра – “від них же кривичі”, від кривичів на південь, по Дніпрові і його припливам – жителі півночі. Отже, якщо приймати буквально звістку літописця, то вийде, що слов’янське народонаселення рухалося по західної сторона Дніпра на північ і потім спускалося на південь по східній стороні цієї ріки. Про інші племена – дулібах, бужанах, угличах і тиверцях, радимичах і вятичах літописець спочатку не згадує ні в першому, ні в другій звістці; із цього умовчання маємо право укласти, що зазначені племена з’явилися на сході не внаслідок відомого поштовху від волхвів і не мають зв’язку з перерахованими вище племенами, а з’явилися особливо.

Цит. по: Соловйов С. М. Історія Росії З найдавніших часів: в 15 кн. Кн. 1. М., 1962. С. 91 – 94.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Солов’їв С. М. про слов’янські племена

Categories: Нові твори

Links