Скорочено “Воробьишко” Горького

У горобців зовсім так само, як у людей: дорослі горобці й горобчихи – пташини нудні й про усім говорять, як у книжках написано, а молодь – живе своїм розумом. Жив-Був жовторотий горобець, кликали його Пудик, а жив він над віконцем лазні, за верхньою лиштвою, у теплому гнізді із клоччя, моховинок і інших м’яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але вже крильми махав і все визирав із гнізда: хотілося скоріше довідатися – що таке божий мир і чи годиться він для нього? – Що, що? – запитувала його горобчиха-мама

Він потряхивал крильми

й, дивлячись на землю, цвірінчав: – Надто чорний, надто! Прилітав папаша, приносив комашок Пудику й хвастався: – Чив чи я? Мама-Горобчиха схвалювала його: – Чив, чив! А Пудик ковтав комашок і думав: “Чим чваняться – черв’яка з ніжками дали – чудо!”. И все витикався із гнізда, усе розглядав. – Чадо, чадо, – турбувалася мати, – дивися – чебурахнешься!

– Чим, чим? – запитував Пудик. – Так не чим, а впадеш на землю, кішка – чик! і слопает! – пояснював батько, летячи на полювання. Так всі і йшло, а крила рости не квапилися

Подув один раз вітер – Пудик запитує: – Що, що? – Вітер

дуне на тебе – чирик! і скине на землю – кішці! – пояснила мати. Це не сподобалося Пудику, він і сказав: – А навіщо дерева гойдаються?

Нехай перестануть, тоді вітру не буде… Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив – він любив пояснювати всі по-своєму. – Чисто крила йому обірвала кішка, – сказав Пудик,- одні кісточки залишилися! – Це людина, вони всі безкрилі!

– сказала горобчиха. – Чому? – У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чу? – Навіщо? – Будь-Ка в них крила, так вони б і ловили нас, як ми з татом мошок…

– Нісенітниця! – сказав Пудик. – Нісенітниця, нісенітниця!

Усе повинні мати крила. Чать, на землі гірше, ніж у повітрі!.. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб усі літали. Пудик не вірив мамі; він ще не знав, що якщо мамі не вірити, це погано скінчиться. Він сидів на самому краї гнізда й в усі горло розспівував вірші власного твору: Эх, безкрила людина, У тебе дві ніжки, Хоч і дуже ти великий, Їдять тебе мошки!

А я маленький зовсім, Зате сам мошок їм. Співав, співав та й вивалився із гнізда, а горобчиха за ним, а кішка – руда, зелені ока – отут як отут. Злякався Пудик, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ногах і цвірінчить: – Честь маю, маю честь… А горобчиха відштовхує його убік, пір’я в неї сторчма встали – страшний, хоробра, дзьоб розкрила – в око кішці цілить. – Ладь, ладь! Лети, Пудик, лети на вікно, лети…

Страх підняв із землі воробьишку, він підстрибнув, замахав крильми – раз, раз і – на вікні! Отут і мама підлетіла – без хвоста, але у великій радості, села поруч із ним, клюнула його в потилицю й говорить: – Що, що? – Ну що ж! – сказав Пудик. – Всьому відразу не навчишся! А кішка сидить на землі, счищая з лабети воробьихины пір’я, дивиться на них – руда, зелені очі й сожалительно нявкає: – Мяа-Аконький такий воробушек, немов ми-ышка… мя-увы… І все скінчилося благополучно, якщо забути про те, що мама залишилася без хвоста…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Воробьишко” Горького

Categories: Скорочені твори

Links