Скорочено “Так надходять у світлі” Конгрива

Саме ця риса настільки природно викликає при читанні п’єси Конгрива самі несподівані (а точніше – имеющие самих несподіваних адресатів) паралелі й асоціації. П’єса “Так надходять у світлі” – це насамперед “комедія вдач”, вдач світського суспільства, відомих Конгриву не понаслышке. Він і сам теж був цілком світською людиною, lhотте du monde, більше того, одним з найбільш впливових членів ” Кит-Кзт” клубу, де збиралися самі блискучі й самі знамениті люди того часу: політичні діячі, літератори, філософи. Однак аж ніяк не вони

стали героями останньої комедії Конгрива (як, втім, і трьох попередніх: “Старий холостяк”, “Подвійна гра” і вже згадувана “Любов за любов”), в усіх їх Контрив вивів на сцену кавалерів і дам – завсідників світських салонів, чепурунів-пустодзвонів і злих плетух, що вміють у момент сплести інтригу, щоб досхочу посміятися над чиїмось щирим почуттям або збезчестити в очах “світла” тих, чий успіх, або талант, іди краса виділяються із загальної маси, стаючи предметом заздрості й ревнощів. Все це розів’є рівно сімдесят сім років через Ричард Шеридан у класичної вужі нині “Школі лихослів’я”,

а ще двома сторіччями пізніше – Оскар Уайльд у своїх “аморальних мораліте”: “Віяло леді Уиндермир”, “Ідеальний чоловік” і інших

Та й “російська версія” при всій своїй “російській специфіці” – безсмертне “Горе від розуму” – зненацька виявиться “зобов’язаної” Конгриву. Втім – Конгриву чи? Просто вся справа в тому, що “так надходять у світлі”, і цим усе сказано. Надходять – поза залежністю від часу й місця дії, від розвитку конкретного сюжету. “Ти світлом засуджене?

Але що таке світло? / Юрба людей, те злих, те прихильних, / Збори похвал незаслужених / И стількох же глузливих клевет”, – писав сімнадцятилітній Лермонтов у вірші пам’яті батька. І характеристика, що дає в “Маскараді”, написаному тим же Лермонтовим чотирма роками пізніше, князеві Звездичу баронеса Штраль: “Ти! безхарактерний, аморальний, безбожний, / Самолюбний, злий, але слабка людина; / У тобі один весь відбилося століття, / Століття нинішній, блискучий, але незначний”, і вся інтрига, сплетена навколо Арбенина й Ніни, “безневинний жарт”, що обертається трагедією, – все це теж цілком підходить під формулу “так надходять у світлі”.

И оклеветанный Чацкий – що, як не жертва “світла” ? І недарма, прийнявши досить прихильно першу з комедій, що з’явилися на сцені, Конгрива, відношення до наступним, у міру їхньої появи, ставало усе більше неприязним, критика – усе більше уїдливої. В “Присвяті” до “Так надходять у світлі” Контрив писала: “П’єса ця мала успіх у глядачів всупереч моїм очікуванням; тому що вона лише в малому ступені була призначена задовольняти смакам, які, по всьому судячи, панують нині в залі”. А от судження, вимовлене Джоном Драйденом, драматургом старшого в порівнянні з Конгривом покоління, тепло относившегося до побратима по цеху: “Дами думають, що драматург зобразив їхніми повіями; джентльмени скривджені на нього за те, що він показав всі їхні пороки, їхня низькість: під покривом дружби вони спокушають дружин своїх друзів…

” Мовлення в листі йде про п’єсу “Подвійна гра”, але в цьому випадку це, їй-богу, несуттєво. Ті ж слова можна було б вимовити й із приводу будь-якої іншої комедії У. Конгрива. А тим часом Контрив усього лише виставив дзеркало, у якому й справді “відбився вію”, і відбиття це, виявившись точним, виявилося тим самим досить неприємним… У комедії Конгрива не так багато діючих осіб. Мирабелл і миссис Милламент (Контрив називає “миссис” всіх своїх героїнь, дорівнює замужніх дам і дівиць) – наші герої; містер і миссис Фейнелл; Уитвуд і Петьюлент – світські хлыщи й гострослови; леді Уишфорт – мати миссис Фейнелл; миссис Марвуд – головна “пружина інтриги”, у якімсь змісті прообраз уайльдовской миссис Чивли з “Ідеального чоловіка”; служниця леді Уишфорт Фойбл і камердинер Мирабелла Уейтвелл – їм також має бути зіграти у дії немаловажну роль; зведений брат Уитвуда сер Уилфут – необтесаний провінціал з дивовижними манерами, що вносить, однак, свою істотну лепту у фінальний ” хэппи-энд”. Переказувати комедію, сюжет якої буяє самими несподіваними поворотами й ходами, – справа свідомо невдячне, тому намітимо лише основні лінії. Мирабелл – відомий на весь Лондон вітрогон і непереборний ловелас, що має приголомшливий успіх у дамському суспільстві, встиг (ще за межами п’єси) закрутити голову як старої (п’ятдесят п’ять років!) леді Уишфорт, так і підступної миссис Марвуд, Зараз він жагуче закоханий у красуню Милламент, що явно відповідає йому взаємністю

Але вищезгадані дами, відкинуті Мирабеллом, роблять все можливе, щоб перешкодити його щастю із щасливою суперницею. Мирабелл дуже нагадує лорда Горинга з “Ідеального чоловіка”: по натурі людин найвищою мірою чималий, що має цілком чіткі подання про моральність і мораль, він проте прагне у світській бесіді цинізмом і гострослів’ям не відстати від загального тону (щоб не прослыть нудним або смішним святенником) і досить у цьому процвітає, оскільки його гостроти й парадокси не в приклад яскравіше, эффектнее й парадоксальніше, ніж досить великовагові потуги нерозлучних Уитвуда й Петьюлента, що представляють собою комічну пару, на зразок гоголівських Добчинского й Бобчинского (як говорить уитвуд, “…ми… звучимо в акорді, як дискант і бас… Перекидаємося словами, як два гравці у волан…

“). Петьюлент, втім, відрізняється від свого приятеля схильністю до злісної плітки, і отут уже на допомогу приходить характеристика, що видається в “Горі від розуму” Загорецкому: “Людина він світський, / Страшенний шахрай, шахрай…” Початок п’єси – це нескінченний каскад гострот, жартів, каламбурів, причому кожний прагне “перекаламбурити” іншого. Втім, у цій “салонній бесіді”, під личиною усмішливої дружелюбності, говоряться в особу неприкриті гидоти, а за ними – закулісні інтриги, недоброзичливість, злість… Милламенг – теперішня героїня: розумна, вишукана, на сто голів вище інших, чарівна й норовлива

У ній є щось і від шекспірівської Катарины, і від мольеровской Селимены з “Мізантропа”: вона знаходить особливе задоволення в тім, щоб мучити Мирабелла, постійно вышучивая й висміюючи його й, треба сказати, роблячи це досить успішно. І коли той намагається бути з нею щирий і серйозний, на мить знявши блазнівську маску, Милламент стає відверто нудно. Вона у всім рішуче з ним згодна, але повчати її, читати їй мораль – немає вуж, воля ваша, звільніть! Однак для досягнення своєї мети Мирабелл затіває досить хитромудру інтригу, “виконавцями” якою стають слуги: Фойбл і Уейтвелл.

Але його план, при всій своїй хитромудрості й винахідливості, натикається на опір містера фейнедла, якийсь на відміну від нашого героя хоча й слывет скромником, але в дійсності виявляє собою втілення підступництва й безсоромності, причому підступництва, породженого цілком земними причинами – жадібністю й користю. В інтригу утягнена й леді Уишфорт – от де автор відводить душу, даючи вихід своєму сарказму: в описі осліпленою впевненістю у своїй невідпорності старої кокетки, осліпленої настільки, що її жіноче марнославство переважує всі доводи розуму, заважаючи їй розглянути цілком очевидний і неозброєного ока обман. Взагалі, ставлячи рядом знатних дам і їхніх покоївок, драматург явно дає зрозуміти, що по частині моралі вдачі в тих і в інших однакові, – точніше, покоївки намагаються ні в чому не відстати від своїх господарок

Центральним моментом п’єси стає сцена пояснення Мирабелла й Милламент. У тих “умовах”, що висувають вони один одному перед вступом у шлюб, при всім кожному властивому прагненні зберегти свою незалежність, в одному вони дивно схожі: у небажанні бути схожими на ті численні подружні пари, що являють собою їхні знайомі: надивилися такого “сімейного щастя” і для себе хочуть зовсім іншого. Хитромудра інтрига Мирабелла терпить фіаско поруч із підступництвом його “приятеля” Фейнелла (“так надходять у світлі” – це його слова, який він холоднокровно пояснює – не виправдує, аж ніяк! – свої дії).

Однак чеснота у фіналі тріумфує, порок покараний. Деяка ваговитість цього ” хэппи-энда” очевидна – як і всякого іншого, втім, тому що майже будь-який ” хэппи-энд” мало-мало віддає казкою, завжди в більшому або меншому ступені, але розбіжної з логікою реальності. Підсумок усьому підводять слова, які вимовляє Мирабелл: “От і урок тим людям безрозсудним, / Що шлюб поганять обманом обопільним: / Нехай чесність обидві сторони дотримують, / Иль знайде на шахрая двічі шахрай”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Так надходять у світлі” Конгрива

Categories: Скорочені твори

Links