Жив у своєму маєтку Ненарадове гостинний Гаврило Гаврилович Р**. , Була в нього дочка Марья Гаврилівна сімнадцяти років – струнка, бліда, вихована на французьких романах. Вона вважалася багатою нареченою. У селі у відпустці гостював бідний армійський прапорщик Володимир. Між молодими людьми виникло романтичне почуття. Вони листувалися, таємно зустрічалися й вирішили за законами французьких романів таємно бігти й обвінчатися. А через якийсь час батьки, торкнуті їхньою сталістю, неодмінно викликнуть:
“Діти! прийдіть у наші обійми”. Напередодні втечі Марья Гаврилівна написала прощальні листи близькій подрузі й батькам, погодила речі… Спала погано, що дозволило їй, пославшись на головний біль, піднятися до себе без вечері. Марья ледве не плакала, так шкода їй було залишати люблячих батьків… Вечір був морозний, розігралася заметіль. Дівчина села в сани, запряжені трійкою, що надіслав Володимир, і поїхала в церкву сусіднього села Жадрино, де всі вже було сговорено зі священиком. Сам же Володимир після дружньої гулянки поїхав без кучерів у маленьких санях, запряжених одним конем. Заметіль ярилася
усе сильніше – і Володимир збився зі шляхи. Довго плутав він, виїхав зовсім до іншого села й до Жадрина добрався тільки на світанку. Церква була замкнена. А що ж Марья Гаврилівна? Ранком вона спустилася до сніданку, листа знищила, про таємницю її ніхто не проговорився – ні покоївка, ні кучері. Однак наступного дня вона злягла в гарячці й початку марити. Марення її був настільки дивний, що батьки зуміли тільки зрозуміти, що дочка їх смертельно закохана у Володимира Миколайовича. Добрі батько з матір’ю вуж було розсудили, що “жити не з багатством, а з людиною”, але Володимир у відповідь на їхнє запрошення написав малозрозумілий лист, що він більше не з’явиться в їхньому будинку, і відбув воювати з Наполеоном. Гаврило Гаврилович незабаром умер, залишивши Машу спадкоємицею свого стану. Разом з матір’ю Марья Гаврилівна переїхала з Ненарадова в інший маєток. І там вилися навколо її наречені, але вона всім відмовляла, дбайливо зберігаючи малюнки, ноти й вірші, переписані для неї померлої на той час Володимиром. Усе дивувалися цієї вірності. У цей час війна з Наполеоном завершилася блискучою перемогою російських військ. У маєток по сусідству приїхав молодий поранений гусарський полковник Бурмин. Меж їм і Марьей Гаврилівною виникла симпатія, що міцніла з кожним днем. Всі сусіди давно вуж їх подумки поженили. Однак визнань від Бурмина Марья Гаврилівна всі ніяк не дочекається. Дівчина вирішила, що отут якась таємниця. Нарешті Бурмин вирішується відкрити дівчині своє серце. Він говорить, що любить її давно й жагуче. Але… Не може бути з нею, оскільки одружено. Одружений уже четвертий рік і не знає, хто його дружина, як неї кличуть і де вона живе. На початку 1812 року Бурмин направлявся в місто, де стояв його полк. Хоча мела страшна заметіль, він не став перечікувати її – немов щось його підстьобувало. Ямщик збився з дороги й виїхав на вогник, оказавшийся вогником церкви. Бурмин зайшов у храм, його прийняли за нареченого. Наречена, що перебувала в напівнепритомному стані, здалася йому гарненької… Він не став противитися вінчанню. Після здійснення обряду панотець велів молодим поцілуватися. От отут-те наречена закричала: “Ай! не він! не він!” – і впала без пам’яті. Ні назви села, ні дороги Бурмин не пам’ятає. А тепер він зустрів любов всього свого життя й не має права на ній женитися. От так відомщена його непрощенна легковажність. “Боже мій, боже мій! – сказала Марья Гаврилівна, схопивши його руку, – так це були ви! І ви не довідаєтеся мене? Бурмин сполотнів… і кинувся до її ніг…”
(2 votes, average: 3.50 out of 5)