Скорочено “Граматика любові” Буніна

Хтось Івлєв їхав один раз на початку червня в далекий край свого повіту. Їхати спочатку був приємно: теплий, тьмяний день, добре торована дорога. Потім погода поскучнела, натягнуло хмар, і коли спереду здалося Село, Івлєв вирішив заїхати до графа. Старий, що орав біля села сказав, що будинку одна молода графиня, але все-таки заїхали. Графиня була в рожевому капоті, з відкритими напудреними грудьми; вона курила, часто поправляла волосся, до плечей оголюючи свої тугі й круглі руки. Вона всі розмови зводила на любов і, між іншим, розповіла про свого

сусіда, поміщика Хвощинского, що вмер нинішньої взимку й, як знав Івлєв ще з дитинства, все життя був божевільний на любові до своєї покоївки Лушке, що вмерла ще в ранній молодості

Коли Івлєв поїхав далі, дощ розійшовся вже по-справжньому. “Так Хвощинский умер, – думав Івлєв. – Треба неодмінно заїхати, глянути на спустіле святилище таємничої Лушки… Що за людина була цей Хвощинский? Божевільний?

Або просто приголомшена душа?” По оповіданнях старих-поміщиків, Хвощинский колись слыл у повіті за рідкого розумника. І раптом звалилася на нього ця Лушка – і всі пішло порохом: він зачинився в кімнаті, де

жила й умерла Лушка, і більше двадцяти років просидів на її ліжку… Вечоріло, дощ зрідів, за лісом здалося Хвощинское.

Івлєв дивився на садибу, що наближається, і здавалося йому, що жила й умерла Лушка не двадцять років тому, а чи ледве не в часи незапам’ятні. Фасад садиби з його маленькими вікнами в товстих стінах був незвичайно нудний. Але величезні були похмурі ганки, на одному йз яких стояв парубок у гімназичній блузі, чорний, з гарними очами й дуже миловидний, хоча й суцільно веснянкуватий. Щоб якось виправдати свій приїзд, Івлєв сказав, що хоче подивитися й, може бути, купити бібліотеку покійного пана. Парубок, густо почервонівши, повів його в будинок. “Так він син знаменитої Лушки!

” – подумав Івлєв, оглядаючи будинок і, поволі, його хазяїна. На питання парубок відповідав поспішно, але односкладово, від сором’язливості, видимо, і від жадібності: так страшно він зрадів можливості задорого продати книги. Через напівтемні сіни, вистелені соломою, він увів Івлєва в більшою й непривітною передньою, обклеєною газетами

Потім увійшли в холодний зал, що займав чи ледве не половину всього будинку. У божнику, на темному древньому образі в срібній ризі лежали вінчальні свічі. “Панотець їх уже після її смерті купили, – промурмотав парубок, – і навіть обручка завжди носили…”. Підлога в залі весь був вистелений сухими бджолами, як і порожня вітальня. Потім вони пройшли якусь похмуру кімнату з лежанкою, і парубків на превелику силу відімкнув низенькі двері

Івлєв побачив комірку у два вікна; в однієї стіни стояло голе ліжко, в іншої – дві книжкових шкапчика – бібліотеки. Предивні книги становили цю бібліотеку! “Закляте урочище”, “Ранкова зірка й нічні демони”, “Міркування про таїнства світобудови”, “Чудесна подорож у чарівний край”, “Новітній сонник” – от чим харчувалася самотня душа затворника, “є буття… ні сон воно, ні бденье…

“. Сонце виглянуло через лілуваті Хмари й дивно освітило цей бідний притулок любові, що перетворила цілую людське життя в якесь екстатичне житіє, життя, що могла бути самим повсякденним життям, не трапся загадкової у своїй чарівності Лушки… “Що це?” – запитав Івлєв, наклонясь до середньої полиці, на якій лежала тільки одна дуже маленька книжечка, схожа на молитовник, і стояла потемніла скринька. У скриньці лежало намисто покійної Лушки – снизка дешевеньких блакитних кульок. І таке хвилювання опанувало Івлєвим при погляді на це намисто, що лежало на шиї ніколи настільки улюбленої жінки, що серце його скажено забилося. Івлєв обережно поставив скриньку на місце й узявся за книжечку

Це була прелестно видана майже сто років тому “Граматика любові, або Мистецтво любити й бути взаємно улюбленим”. “Цю книжку я, на жаль, не можу продати, – із працею проговорив парубок, – вона дуже дорога…” Перемагаючи незручність, Івлєв став повільно перегортати “Граматику”. Вона вся ділилася на маленькі глави: “Про красу”, “Про серце”, “Про розум”, “Про знаки любовних”… Кожна глава складалася з коротеньких і витончених сентенцій, деякі з яких були делікатно відзначені пером: “Любов не є проста епізоду в нашім житті

– Жінку ми обожнюємо за те, що вона володарює над нашою мрією ідеальної. – Жінка прекрасна повинна займати другий щабель; перша належить жінці милої. Ця-Те робиться володаркою нашого серця: колись ніж ми віддамо про неї звіт самі собі, серце наше робиться невільником любові навіки…” Потім ішло “пояснення мови квітів”, і знову дещо було відзначено. А на чистій сторінці в самому кінці було дрібно, бисерно написане тим же пером чотиривірш

Парубок витягнув шию й сказав з робленою усмішкою: “Це вони самі склали…” Через півгодини Івлєв з полегшенням попрощався з ним. Із всіх книг він за дорогу ціну купив тільки цю книжечку. По дорозі назад кучері розповідали, що молодий Хвощинский живе із дружиною диякона, але Івлєв не слухав. Він усе думав про Лушке, про її намисто, що залишило в ньому складне почуття, схоже на те, яке випробував він колись в одному італійському містечку при погляді на реліквії однієї святої. “Увійшла вона назавжди в моє життя!

” – подумав він. І, вийнявши з кишені “Граматику любові”, повільно перечитав вірші, написані на її останній сторінці. Тобі серця що любили скажуть: “У преданьях сладостных живи!” І онукам, правнукам покажуть Цю Граматику Любові


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скорочено “Граматика любові” Буніна

Categories: Скорочені твори

Links