Скорочено “Гофманова ніч” Бажана

По рубаних щаблях – в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, ио сходах обважнілих І по обвислих, висклизаних схилах – В брухатий льох, в забрьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюргерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного натхнення. Роззявилась вона, закопана в землі, Мов кислий рот п’яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій На стіл дубовий і дебелі кухлі.

Мов кулаки бубияві й круглі, Мов яблука важкі, плоди добра і зла, Лежать

на кремезних, закаляних столах Налляті оливом, вином і лоєм кухлі. Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином заплямлені і пальцями залатані. Смердючий лій шкварчить в окапииах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд Бенкетів виспрешшх, замислених пиятик, Де кожен із п’яниць – філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат.

Шумує грайпий пунш, і майорять огні, Блакитні язички підплигують угору В лункім, як черево, блискучім казані. т~ Панове, пуншу Теодору! Натхнення й істина в вині… І наче ватра тайних інквізицій – Холодна заграва гарячого вина.

– Так що ж,

черпаймо з казана,

З товстого казана пекельної водиці!

Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.

– Панове, час іти. Подайте-но плащі! Не будьмо, друзі, надто романтичні…

– Надворі дощ…-

Скриплять ізнов жощі, Мов над папером пера педантичні. Старий Берлін розписують дощі. Готичним почерком, рясою крапель гострих… І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі, Хто продереться, подолавши острах? То радник Гофман по калюжах човга, Підлигуючи, йде і марить у півсні, А вулиця за ним, як гама рівна й довга, Пливе, кружляючи, і тихне вдалині. Плескаті площі заросли дощем, Стрімким кущем дощів глухих і нерухомих, І над п’яницею, безумцем та митцем Хитається, як звук, їх виміряний помах.

Ах, колонади тонкостеблих струй, Ах, дощ химерний – в прорізах і стрілках, Хитайся і злітай, хитайся і лютуй, Трощи в трикутничок знайомого причілка! Знайомий дім з шухлядами кімнат, Ковпак нічний, бавовняний халат, Огрядна грубка і приємний чад Із мідного прокислого кадилка…

– Амеліс, ти спиш? Амеліє, та де ж ти? Йди двері відчепи, бо тричі стукав хтось!

– Це ти, Амедею, ти? Приплентався нарешті? Скидай-по туфлі, бруду не нанось…-

І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли, Сміється Амедей замислено собі, І посміхаються з полив’яної кахлі Рожеволиці лицарі й дівиці голубі, І черевань, розцвічений у блейвас та цинобру (Полив’яна ідилія голландських мулярів), До себе пригортаючи свою коханку добру, Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів. Фламандська піч, розпарена, в квітках,

Пташках та бантах, Мов дівка угодована, паруючи, стоїть, Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти, Червець на них вилискує, зелінка і блакить. Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері, І Гофман – у притулкові своїх буденних чар, Де па пузатому старому секретері – Перо крилате й ситий каламар…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Скорочено “Гофманова ніч” Бажана