Скорочено “Балада про соняшник” Драча

Іван Драч Балада про соняшник В соняшника були руки і ноги, Було тіло, шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців з рогатки. Він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. І раптом побачив сонце, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари. І застиг він на роки й століття В золотому німому захопленні: – Дайте покататися, дядьку! А ні, то візьміть хоч на раму. Дядьку, хіба вам шкода?! Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває

тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

Поезія – це “оранжеве сонце”, перед яким застигають людські душі, за яким повертаються хлоп’ячі голови. Для ліричного героя “Балади про соняшник” І. Драча поезія стала захопленням на все життя. Балада про вузлики Була колись у мене баба Корупчиха, Мені і досі її руки світять. Була баба Корупчиха темна, неграмотна, Мені і досі її руки світять. Пекла баба Корупчиха пироги з калиною, Мені і досі світ без неї темний. Кожного холодного чи голодного баба наділяла вузликом. Хто був безсовісний, той лишався безсовісним. А вона кожного вузликом наділяла.

Як

насняться мені сни чорнющі – Прийде Корупчиха, розв’яже вузлик, Як насняться мені сни солодкі з калиною, Прийде Корупчиха, зав’яже їх у вузлик. Дуже журиться баба Корупчиха в могилі, Руки їй склали, не може зв’язати вузлика. Я не вірю у скатерки-самобранки, вірю у вузлики баби Корупчихи. Сам їх розв’язував і зав’язав їх навіки у пам’яті. А Корупчиха білою хустиною запиналася, Вузлика під шию ніколи не зав’язувала, А сховали її у позиченій хустці, Бо свої вона у вузлики пов’язала. Найвищі цінності у житті – доброта і людяність. Баба Корупчиха давно в могилі, але ліричного героя “Балади про вузлики” й досі гріють вузлики, зав’язані руками турботливої бабусі.

Крила (Новорічна баляда) Через ліс-переліс, через море навкіс Новий рік для людей подарунки ніс: Кому – шапку смушеву, кому – люльку дешеву, Кому – модерні кастети, кому – фотонні ракети, Кому солі до бараболі, кому три снопу вітру в полі, Кому пушок на рило, а дядькові Кирилові – крила. Був день як день, і раптом – непорядок, Куфайку з-під лопаток як ножем прошило. Пробивши вату, заряхтіли радо, На сонці закипіли сині крила. А в дядька у серці туга і тіні. (Кому – долю багряну, кому – сонце з туману, Кому – перса дівочі, кому – смерть серед ночі, Щоб тебе доля побила, А Кирилові, прости господі, – крила). Жінка голосила: “Люди, як люди. їм доля маслом губи змастила. Кому – валянки, кому – мед од простуди, Кому – жом у господу, а цьому гаспиду, прости господи, – крила?!” Так Кирило сокиру бруском задобрив і крила обтяв об колоду.

Та коли захлинались сичі, Насміхалися зорі з Кирила, І пробивши сорочку вночі, Знов кипіли пружинисті крила. Та Кирило з сокирою жив, На крилах навіть розжився – Крилами хату вшив, Крилами обгородився. А ті крила розкрали поети, Щоб їх муза була небезкрила, На ті крила молились естети, І снилося небо порубаним крилам. (Кому – нові ворота, кому – ширшого рота, Кому сонце в кишеню, кому – дулю дешеву. Щоб тебе доля побила, А Кирилові – не пощастить же отак чоловікові! – крила).

Крила натхнення, чуття краси подарувала дядькові Кирилові доля. Проте в людському буденному житті вони були непотрібні. От і застосовував Кирило крила як умів: хату обшив, обгородив. Однак недарма трапляється все на землі: крила стали у пригоді поетам.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Скорочено “Балада про соняшник” Драча