Шукшин: Ні міський до кінця, ні сільський уже

Пам’ятаючи про відношення Шукшина до миру, представниками якого є в цьому випадку Кэт і Серж, можна подумати, що оповідання звернене саме проти них. Однак це не так. Винуватий у всьому сам Михайло Олександрович. І не тільки тому, що він вторгся в мир цих людей і затіяв там безглузду сварку. Гірше інше – його власна моральна організація, відсутність у нього тих міцних моральних опор, які становлять основу всякого теперішнього характеру, чи позитивного, негативного – однаково. У Сержа з Кэт, наприклад, вони є, ці опори. Особливої симпатії

вони, звичайно, не викликають, але вони послідовні, у них є характер і своє достоїнство. Підроблятися вони ні під кого не стануть

Михайло ж Олександрович, по суті справи, міщанин. Добропорядний, совісний, але все-таки міщанин. Видимо, привикнув все життя надходити відповідно до прописних істин (тому що він ще й духовно сіруватий, до всього іншого), він, зустрівшись із Кэт, легко спокушається приємною можливістю “розслабитися”, відпустити трошки моральні попруги, які його стискували дотепер, – загалом, “урвати”, обставивши це всякими благопристойними мотивуваннями начебто наміру перевиховати Кэт. Він

“поринав у якийсь хиткий, повільний, безтурботний мир, і його вже менше тривожило, що увесь час – музика й музика, безперервно, однаково; що світло – десь під ногами, що як і раніше мляві жести Кэт, повільні слова… Він їх не слухав. Він вирішив, що, мабуть, варто маленько розслабитися. Всі потім увійде у свої береги”.

Про казку “До третіх півнів” мовлення спереду, у наступній главі. Тут же зупинюся на деяких моментах повести “Точка зору”, моментах, які, як мені здається, найвищою мірою характерні для эстетической позиції Шукшина, не один раз заявленої їм в оповіданнях і літературно-публіцистичних статтях. У повісті діють два споконвічних антиподи – Песиміст і Оптиміст. Як завжди, вони сперечаються, яке зображення життя найбільше відповідає її дійсній природі

Сперечатися отут, загалом кажучи, начебто б і не про що, тому що філософський результат подібної суперечки давно відомий – крайності є крайності. Однак Шукшина цікавить не абстрактний, свідомо відома відповідь, а те, як діють і втілюються ці принципи в коп-иретной художній практиці, яким характерним (і знов-таки конкретним) деформаціям піддається. реальна, всім нам добре знайома “натура” у кривих дзеркалах крайнього песимізму й крайнього оптимізму

Песиміст і Оптиміст одержують від Чарівної людини цілком конкретне завдання: представити сцену сватовства, що повинне відбутися в одному будинку, так, як кожному з них підказують його “эстетические принципи”. Першим приступає до справи Песиміст. Він малює картину, яку, імовірно, намалював би Мефистофель. . У загальному – “на землі весь рід людської…” і т. д. Потім приходить черга Оптиміста. Зрозуміло, що він дає картину, полярно протилежну тієї, котру зобразив Песиміст. Але от що дивно: картина Песиміста – це всього лише проста сатира; вона може бути визнана невірної тільки в тому випадку, якщо буде претендувати на об’єктивне зображення. Картина Оптиміста наскрізь брехлива, груба-лицемірна й цинічна. Та й сам Оптиміст на ділі виявляється спритним пройдисвітом, краснобаем-софистом, просторікування якого мають, по суті, лише одну ціль – будь-якими засобами виправдати свій паразитизм

Суперечка Песиміста з Оптимістом формально закінчився посоромленням обох – Чарівна людина проганяє їх за “перекручування життя”. Але фактично провина їх далеко не однакова. Тому що сатира – це все-таки законний вид художньої творчості, оскільки основу її становить правда; відома ж неправда, що втілена в Оптимісті, повинна бути затаврована всюди – верб життя, і в мистецтві…

Серед робочих записів Шукшина є така: “От оповідання, якими вони повинні бути:

Оповідання-доля Характер^-характер-оповідання-характер Сповідь^-сповідь-сповідь-оповідання-сповідь

В останні роки Шукшин тяжів до сповіді-оповідання-сповіді. Тому що саме цей тип оповідання найбільше відповідав тому творчому стану, у якому знаходив-? ся письменник, характеру тим, які його залучали. Він досяг тієї пори мудрості, тієї пори творчої зрілості, коли (нагадаю ще раз його слова) “найпростіший епізод, випадок, зустріч можуть стати предметом мистецтва, і чим простіше цей епізод, випадок, тим краще, тим більше простір для художника”. Це й впадає в око насамперед у його пізніх оповіданнях – уміння в “кожному випадку, епізоді, зустрічі” побачити прояв великого життя, її найважливіших морально-філософських проблем. Можна лише припускати, про що і як став би писати Василь Шукшин у майбутньому. Але можна із упевненістю сказати, що, досягши настільки високих творчих позицій, він написав би ще омногом.

Мир шукшинских характерів неозоро широкий і різноманітний. Однак, удивляючись у нього, мимоволі звертаєш увагу на те, що він немов підданий дії якогось імпульсу, якому можна назвати імпульсом внутрішньої циклізації. На практиці це проявляється в тім, що оповідання розташовуються як би “гніздами”, групуючись навколо певного типологічного або тематичного стрижня. Наприклад, “Далекі зимові вечори”, “З дитячого років Івана Попова”, “Дядько Єрмолай”, “Рудий”, “Чужі” – це один цикл; “Миль пардон, мадам!”, “Генерал Малафейкин”, “Версія”, “Бесіди при ясному місяці” – іншої; “Артист Федір Грай”, “Дах над головою”, “Ваня, як ти тут?!” – третій; “Зміїна отрута”, “Образа”, “Кляуза”, “Ванька Тепляшин” – четвертий; “Чудик”, “Психопат”, “Штрихи до портрета” – п’ятий і т. д. До цього треба ще додати, що, як я вже відзначав, чи не в кожного з таких циклів був свого роду “підсилювач^-підсилювач-резонатор-підсилювач” – відповідний шукшинский фільм, у якому характерологическая або тематична домінанта циклу виражалася в найбільш закінченій і наочній формі,- “Живе такий хлопець”, “Каш син і брат”, “Дивні люди”, “Крамничка^-крамнички-ослінчика-грубки-крамнички” і дням, хоча й у меншій мері,- “Калина червона”. Нило б глибокою оманою бачити в цих циклах один раз знайдених схем. Пет, Шукшин був занадто талановитий і художницькі чесний, щоб просто повторюватися. Отут інше: відкриваючи в певному характері всі нові й нові грані, випробовуючи його в нових життєвих “контекстах”, він виявляв у ньому всі нові можливості, осягав саму його логіку й тим самим створював основу для більше широких узагальнень. І якщо вже говорити про творчу еволюцію Шукшина, те, я думаю, вона в тім саме й полягала, що масштаб його філолофсько-художніх узагальнень ставав згодом усе більшим. Художник допитлива й проникливий, людина, що володіла винятково тонким духовним зором, що дозволяло йому в кожному явищі прозрівати його глибинний загальнолюдський зміст, Шукшин з роками випробовував усе більше наполегливе тяжіння до заглиблено філософського осмислення дійсності, до широкого й рішучого творчого синтезу. Найбільш закінчене вираження цей новий для нього тип художнього мислення одержав у казці “До третіх півнів (Казка про Дурня-іван-дурня, як він ходив за тридев’ять земель набиратися розуму-розуму)” і в історичному романі “Я прийшов дати вам волю”.

Давно визнано, що історичний жанр у літературі пов’язаний із проблемами сучасності настільки ж тісно й органічно, як і добутку про день нинішньому. Мовлення, звичайно, іде не про аналогії, не про так званих алюзії, які завжди більш-менш довільні й у цій самій мері штучні. Мовлення про іншому, а саме – про те, що історична ретроспектива, чим вона глибше, тим повніше розкриває природу певного явища, з яким у поточну дію ми зіштовхуємося, сприймаючи, як правило, лише яку-небудь одну його сторону. Ми шукаємо пояснення цьому явищу, прагнемо як можна більше розширити “контекст”, у якому воно може підлогу неї розкрити свою природу, і це нерідко веде нас у глиб часів, в історію. Так, властиво, і виникає потреба в створенні історичного добутку, що, по суті, і є спроба письменника воно у своїх поглядах на події й факти, освячені авторитетом історії


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Шукшин: Ні міський до кінця, ні сільський уже

Categories: Шкільні твори

Links