Що це за козаки? Що за Область Війська Донського?

Шолохов розкриває психологію середнього козака, подавленого що відбувається. Пантелей Прокофьевич почуває, що “якісь інші, ворожі йому початку вступили в керування життям… Імла нависла над майбутнім”. Гірке прозріння переживає Григорій: “Кинули фронт, а тепер кожний, як я: ах! – так пізно”. І хоча Іван Котляров радується: “От вона, наша влада-любушка! Всі рівні”,- він усе більше відчував невидиму стіну, що розділяє його з хутором. Шолохов пише: “…Понесла, завертіла коловерть. Молоді і які победней – м’ялися, відмовчувалися,

усе ще чекали миру від радянської влади, а старі йшли в наступ, уже відкрито говорили про те, що червоні хочуть козацтво знищити поголовно”.

Коли ж розстріляли групу козаків з хутора Татарського (VI, 24), “у кожному курені вже гуділа новина”. Гнівні слова кидає в особу Штокману Алешка Шаміль: “Ну скажи, правильно розстріляли хутірних наших? За Коршунова гутарить не буду,- він атаманил…, а от Авдеича Бреха за що? Кашулина Матвія? Богатирьова? Майданникова? А Корольова? Вони такі ж, як і ми, темні, прості… І коли ці люди бовкнули що погане, те хіба за це на мушку їх треба брати?- Алешка відсапався,

рвонувся вперед. На груди його забився неодружений рукав чекменя, рот повело убік”.

Зміст роману відповідає висновкам сучасних історіографів, що повстання йшло під гаслами: “Геть розстріли!”, “Так здраствує народна виборна влада!” (35, 137). Воно почалося в одному з хуторів, куди в’їхав ревтрибунал – 25 збройних людей з кулеметом, щоб, по вираженню його голови, якогось Марчевского, “пройти Карфагеном по цьому хуторі”. У Шолохова картини жорстокості й насильства над козаками уплетені в розвиток сюжету; найчастіше це оповідання безіменних персонажів – думка народне. Кілька сторінок присвячені діалогу візника зі Штокманом і Кошовим. Візник розповідає про бешкетування комісара, що стояв у станиці Букановской: “Збирає з хутора старих, веде їх у хмиз, винает там з них душі, телешитий їх допрежь і ховати не велить рідним. А лихо ихняя в тім, що їх станичними почесними суддями вибирали колись… і от цей Малкин чужими життями як бог розпоряджається… Я мов вас расказачу, сукиних синів, так, що ви століття будете пам’ятати”. Наведені візником факти потрясающи: розстрілювали випадково, що підкрутилися під руку людей, або тому, що борода більша, доглянута – комісарові не сподобалася

Суть діалогу не в цих несамовитих подробицях, Штокман переконує візника: “Я це перевірю. І якщо це так…, те ми йому не простимо” – і чує відповідь, повна сумніви: “Ох, навряд!” Хоча останнє слово залишається за красномовним Штокманом, наступна глава підводить читача до висновку про правоту візника. На своє питання про комісара Штокман одержує заспокійливу відповідь: “Він там один час пересолював. Хлопець-Те він гарний, але не дуже розбирається в політичній обстановці. Так адже ліс рубають – друзки летять” (типова фразеологія червоного терору). Повна безкарність Малкина – факт історичний, тому що благополучно дожив він до 1937 року

Подібні сцени підводять читача до думки про закономірність активних дій козацтва. Образ весняного льодоходу (“Дон поламало”,- чує Григорій про початок повстання) підкреслює природність і невідворотність процесу

“- Що ви коштуєте, сини Тихого Дону!.. Батьків і дідів ваших розстрілюють, майно ваше забирають, над вашою вірою сміються…” – ці слова незнайомого козака, у якого злі сльози рвуть голос, стали психологічним мотивуванням вибору Григорія (VI, 28). І хоча згодом, зрозумівши безперспективність повстання, Григорій виявляється в Червоній Армії, письменник сповіщає про це поволі, не показуючи героя ні в діях, ні в роздумах. Ясно, що не було там “такої лютої величезної радості, такого припливу сили й рішучості”, тої опаляющей його “сліпої ненависті”, що випробував він, уливаючись у ряди повстанців

“Степовим всепожираючим палом взбушевало повстання. Навколо непокірливих станиць зімкнулося сталеве кільце фронтів. Тінь приреченості тавром лежала на людях”.

Писати так про повстання на рубежі 30-х г. г. міг тільки письменник, що володіє величезною громадянською мужністю. Радянська влада навіть сам факт повстання замовчувала, а його причини – ще з 1919 р. – пояснювалися провокаціями білих генералів, за яких нібито пішли обмануті ними Козаки. (Саме про це говорить Штокман візникові, а Григорій, прочитавши статтю Л. Троцкого “Повстання в тилу” – ім’я автора в романі по зрозумілих причинах не назване – обурюється: “Черкнули пером і доразу спаровали з Денікіним, у помічники йому зарахували”).

Справді історична, не перекручена на догоду офіційним версіям основа роману свідчить про чесну позицію автора, що викликало активну протидію пробольшевистской критики. За Шолоховим міцно закріпилася репутація апологета куркульства й білого руху, і багатозначної була репліка першої особи НКВД Генріха Ягоди: “Миша, а ти все-таки контрик, твій “Тихий Дон” ближче білим, чим нам”. Сам Шолохов ще в 1929 послу виходу у світло перших двох книг роману визнавався в приватному листі:

“Минулого й такі слухи, начебто я подъесаул Донськой армії, працював у контррозвідці й взагалі запеклий білогвардієць…

Мене організовано й здорово труять. Я напружений до відмови”.

Гоніння на письменника підсилилися, коли встало питання про друкування 3-їй книги, де саме йшла мовлення про верхнедонском повстання. Навіть “найвищий дозвіл” Сталіна на її публікацію в 1932 р. не позбавило автора від перекручувань тексту: з журнального варіанта була викинута сцена розстрілу полонених козаків і Петра Мелехова, неї відновили (у формі доповнення) тільки на настійну вимогу письменника

Амплітуда коливань в оцінці нібито класових пристрастей автора “Тихого Дону” залишилася стабільною. Критика 30-х років підкреслювала, що Шолохову “не вистачає разючої ненависті”, що він “страшно байдужий до боротьби з контрреволюцією”, спеціально показує людяність у білогвардійці й жорстокість у більшовику. Те, що було побачено ворожої або в рідких випадках об’єктивної стосовно Шолохову критикою в 30-е роки, було геть-чисто викреслене із шолоховедения в 60-70 г. г.; “хрестоматійний глянець” перетворив письменника (не без допомоги його публіцистичних виступів) в ідеолога більшовизму

У наші дні останній акцент зберігається, підкреслюється негативне відношення письменника, наприклад, до білого офіцера Євгенію Лиcтницкому. Приводом для такого висновку з’явилися… рядка А. Блоку, трактуемие сучасною критикою як знак ворожого відношення більшовиків, а значить і Шолохова, до культури Срібного століття: Листницкий “ризикнув козирнути меланхолійною строфою (у ці дні долала його поезія – співучий біль)…” Ця шолоховская фраза, наведений їм текст із “Незнайомки”, витлумачили як художній прийом для “остаточного морально-ідеологічного розрахунку” (14; 62) письменника з Листницким. Однак досить просто перечитати главу роману (VI, 5), щоб переконатися в абсолютній необгрунтованості чергового обвинувачення. До речі, із блоковской “Незнайомкою” сусідять і вірші Пушкіна, у любові до яких Шолохов визнавався неодноразово, так що мовлення може йти не про “морально-ідеологічний розрахунок”, а навпроти, про якімсь, нехай скороминущому зіткненні щиросердечних переживань героя й автора


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Що це за козаки? Що за Область Війська Донського?

Categories: Нові твори

Links