Жив-Був Іван купецький син: промотав по смерті батька свій маєток і найнявся до рідного дядька у прикажчики. Дядько навантажив свої кораблі товарами й поїхав разом із племінником за море — у чужестранних землях торг вести. Приплили вони до знатного столичного міста, привалили до пристані, вивантажилися й почали одні товари збувати, а інші купувати так грошика наживати. Говорить дядько племінникові: «Ось тобі у нагороду сто рублів грошей; ступай купи собі товару, який полюбиться. Довго прохолоджуватися тут не будемо; як покінчимо справа, так і додому повернемо».
Іван побрав сто рублів і пішов на ринок, ходить близько крамниць у роздум, придивляється: який би товар купити? Раптом звідки не узявся — підходить уводити, увести до ладу ньому старий: «Чого, добра людина, шукаєш?» — «Прагну купити на сто рублів товару». - «Давай гроші, я тебе наділю таким товаром, що ти зроду отакого не бачив». Купецький син віддав йому сто рублів; старий побрав гроші й говорить: «Ступай за мною!» Приводить його на самий край міста — у прекрасний сад; у тому саду за золотою ґратами сидить душу-дівиця — така красуня, що не здумати, ні взгадать, хіба у казці сказати. «Ось мій товар — червона дівиця; бери її за руку й веди додому!» — «Що ти, старовина, цей товар мені не потрібний; я й так на червоних дівчат усе батьківське добро промотав, так тепер закаявся». - «Ну, брат, коли тобі товар мий неугодний, так ступай голіруч; немає тобі ні товару, ні грошей!» Іван купецький син залився гіркими сльозами: «Що я за нещасний такий! - думає про себе. - Сто рублів задурно втратив». Повернувся до дядька. «Що ж, купив товару?» — « Ні, дядечко! На сто рублів не укупишь». - «Ну ось тобі ще сотня».
На інший день пішов Іван на ринок, попадається йому назустріч той же самий старий: «Здраствуй, добра людина!» — «Здраствуй, божий дідок!» — відповідає Іван; дивиться старому прямо у очі, а визнати його не може. Що вчора було, то й тепер трапилося; пропала у Івана й інша сотня. На третій день одержав він від дядька ще сотню й знову зустрів старого; старий побрав з нього гроші, привів до золотих ґрат: «Ось, — говорить, — мій товар — червона дівиця; бери її за руку й веди додому!»
Купецький син подумав-подумав: «Знати, доля моя така!» — побрав дівицю й повів із собою. Запитує її дорогою: «Позначся, червона дівиця, ти якого роду, якого племені?» — «Я королівська дочка, а кличуть мене Настасья Прекрасна; назад тому десять років випросилася я у панотця, у матінки й пішла погуляти на ріку; побачила на воді човник добре прикрашену, захотіла на ній покататися, і тільки села у човник — як вона поплила, так так шпарко, що у п'ять хвилин зовсім берега пропали; принесло мене хвилею до зеленого саду, посадив мене старий за золоті ґрати, і жила я там, поки ти мене викупив». - « Як же я тепер покаджу дядькові? - запитує Іван купецький син. - Триста рублів витратив, а товару не купив». - «Нічого, ця справа поправное! - відповідала Настасья Прекрасна. - Наймемо насамперед квартиру».
Найняли квартиру, вона уклала його спати, а сама за роботу села й вишила дивовижний килим; зранку будить купецького сина: «На, — говорить, — килим! Неси на ринок; коли хто стане купувати, ти грошей не бери, а проси, щоб напоїв тебе доп'яна». Іван купецький син так і зробив, напився доп'яна, вийшов із шинку й упав у брудну нолюжу; зібралося багато всякого народу, дивляться на нього так сміються: «Гарний молодець! Хоч зараз під вінець веди!» — «Гарний — негарний, а велю — Настасья Прекрасна мене у маківку поцілує». - «Не боляче хвастайся! - говорить багатий купець. - Вона на тебе й глянути не захоче — бач ти який захлюстанний!» Почали сперечатися; купець говорить: «Давай про заставу битися — прагнеш на десять тисяч?» — « Є із чого клопотати! Коли битися, так на весь маєток». - «Ну, мабуть, на весь маєток!» Тільки вирішили ця справа, глядь — іде Настасья Прекрасна, підняла купецького сина за руку, поцілувала у саму маківку, обтерла-обчистила й повела додому.
Виграв Іван у того купця й крамниці з товарами й підвали із самоцвітними каменями; перший багатій зробився. Говорить йому Настасья Прекрасна:
«Біжи — скликай цеглярів так замовляй роботу; нехай скорехонько цегли готовлять, усередину кожної цегли самоцвітні камені зашпаровують». Сказане — зроблене. На багато возів уклав Іван купецький син ті цегли, покрив рогожами й повіз до свого дядька на корабель. «Здраствуй, племінник! Де був-пропадав? Якого добра накупив?» — «Так ось цеглі привіз». - «Ех ти, голова! Цього товару й у нашому царстві досить. Який з нього бариш буде?» — «Бог милостивий! Либонь що-небудь перепаде й мені на бідність». - «Ну, вали на корабель!» Іван негайно звалив увесь свій товар, з'їздив за Настасьей Прекрасною і її на корабель доправив. Дядько побачив красну дівицю й говорить племінникові: «А я думав — ти зовсім зробився розсудливим; ан виходить, ти усе такий же! Старовини не залишаєш...»
Ось якори підняті, вітрила поставлені, і поплили кораблі у відкрите море. чи довго, чи недовго — приїхали дядько із племінником у свою державу: треба їм до царя йти й подарунки нести. Дядько бере шматок парчі так шматок оксамиту, а племінник дві цеглинки. «Ти куди?» — запитує дядько. « До царя піду». - «А що понесеш?» — «Ось дві цеглинки». - «Ех, брат, краще не ходи — і себе не осоромлюй і мене у відповідь не вводь. Не рівна година — цар прогневается; лихо буде!» — « Ні, дядько! Який є товар, той і понесу». Дядько вмовляв його, умовляв, бачить, що ніяк не уламає. «Ну, — говорить, — коли що трапиться — на себе нарікай, а я у твоїй провині не відповідач». Є вони до самого царя; дядько бив чолом парчою так оксамитом, а Іван купецький син подав на золотому блюді дві цеглинки: «Извольте розламати, ваша величність!» Цар розламав цегли; звідти так і посипалися дорогі самоцвітні камені — усю кімнату освітили. «Спасибі тобі за подарунок; отаких каменів я отродясь не бачив. Вибирай собі перше місце у місті й торгуй безданно-безмитно».
Іван купецький син вибрав краще місце у місті, поставив будинок і крамниці й завів великий торг; а як усе по господарстві влаштував, здумав одружитися на Настасье Прекрасної, а здумавши, послав до її батька просити батьківського благословення. Король думає: «Таки віддати королеву за простого торгаша? Та сміх і сором буде!» Та почав він вабити купецького сина різними дротиками, а сам нарядив цілий полк і наказав викрасти Настасью Прекрасну.
Раз відлучився кудись по своїх справах Іван купецький син, більше місяця будинку не бував, а як відвертав, наречену його вже викрали й до батька відвезли. Заплакав він і пішов куди ока дивляться; ішов-ішов, багато горя прийняв і холоду й голоду випробував; почав молитву творити: «Хоч би господь послав мені попутника — усі б веселіше було!» Дивиться — дідок іде. «Здраствуй, добрий молодець! Куди шлях тримаєш?» — «Ех, дідусь! Було у руках щастя, так не дав бог владать! Іду шукати Настасью Прекрасну». - «Пізно зібрався! Її вже просватали за один царевича». - «Мені хоч би раз подивитися на неї!» — «Ну, підемо разом, і мені туди ж дорога лежить».
Ось і пішли вдвох; ішли-ішли, порядком зголодніли. Вийняв старий через пазуху просвирку, переломив навпіл; собі побрав одну половину, а іншу дає своєму товаришеві. Купецький син відмовляється. «Тобі самому, — говорить, — мало!» — «Бери! Бог дасть — і цього не з'їмо, а ситі будемо». Так і вийшло: проскури не з'їли, а вуж обоє ситі. чи довго, чи недовго — приводить старий Івана купецького сина у королівський сад і говорить: «Стань під цю яблуньку й дивися — вийде Настасья Прекрасна гуляти по садові й саме повз тебе пройде; тільки як стануть падати яблука, ти їх не могти сбирать так їсти, а то заснеш непробудним сном».
Купецький син став під яблуню; почали з дерева яблука валитися, так такі славні, наливні, пахучі; він не витерпів, підняв одне яблучко й з'їв; з'їв і заснув непробудним сном. Вийшла Настасья Прекрасна по садові погуляти, побачила свого нареченого й кинулася будити його; будила, будила, ніяк не могла розбудити, написала записочку: «Вибачай, милий друг! Завтра моє весілля», — і поклала йому у праву руку. Ранком прокинувся Іван купецький син, прочитав записку й залився сльозами. Приходить старий: «Я ж тобі говорив: не бери, не їж яблоков; а ти не послухався! Ступай скоріше — не чи знайдеш де дощечки».
Купецький син побіг по вулиці, знайшов дощечку й приніс старому. Той побрав її, нав'язав струни, зупинився у шинку й давай різні пісні награвати. Що отут народу зібралося — сила-силенна! Негайно доклали королеві: біля шинку такий-де музикант виявився, що краще королівських відіграє! Король наказав покликати його у палац: «Нехай на весіллі пограє так гостей повеселить». Побігли гінці, кличуть старого на весілля; він відповідає: «Зараз прийду!» Зняв із себе одежу, нарядив у неї купецького сина, дав йому саморобну скрипочку й говорить: «Ступай ти замісце мене». - « Як мені йти, коли я відіграти не вмію?» — «Нічого; ти тільки смичком води так руками перебирай, а скрипка сама відіграти стане».
Ось Іван купецький син прийшов у палац, став проміж музикантів, початків відіграти — його скрипка всю музику покриває, напрочуд гостям цілі мовлення вимовляє. Раз заграв — скрипка говорить: «Спи, спи, так не проспи!» У іншій заграв — скрипка говорить: «Гуляй, гуляй, так не прогуляй!» А втретє заграв — скрипка стала виводити: «Спите міцно непробудним сном!» У ту ж хвилину де хто стояв, де хто сидів — так усі й заснули. Іван купецький син побрав Настасью Прекрасну за білі руки, повів у церкву й обвінчався з нею. Король прокинувся, бачить — справа зроблена, нічим не відвертаєш! Та велів весілля справляти, бенкет бенкетувати, гостей пригощати.