Роман Оскара Уайльда “Портрет Дориана Грея”

У сонячний літній день талановитий живописець Бэзил Холлуорд приймає у своїй майстерні старого друга лорда Генрі Уоттона – естета-епікурейця, “Принца Парадокса”, по визначенню одного з персонажів. В останньому без праці впізнаються добре знайомі сучасникам риси Оскара Уайльда, йому автор роману “дарує” і переважне число своїх прославлених афоризмів. Захоплений новим задумом, Холлуорд із захопленням працює над портретом незвичайно гарного юнака, з яким недавно познайомився. Тому двадцять років; кличуть його Дориан Грій

Незабаром

з’являється й натурщик, з інтересом, що вслухується в парадоксальні судження стомленого гедоніста; юна краса Дориана, що зачарувала Бэзила, не залишає байдужим і лорда Генрі. Але от портрет закінчений; присутні піднесені його досконалістю. Златокудрий, що обожнює все прекрасне й подобається сам собі Дориан мріє вголос: “Якби портрет мінявся, а я міг завжди залишатися таким, як є!” Розчулений Бэзил дарує портрет юнакові

Ігноруючи млявий опір Бэзила, Дориан приймає запрошення лорда Генрі й, при діяльній участі останнього, занурює у світське життя; відвідує звані обіди, проводить вечора в опері.

Тим часом, нанеся візит своєму дядькові лордові фермерові, лорд Генрі довідається про драматичні обставини походження Дориана: вихований богатим опікуном, він болісно пережив ранню кончину своєї матері, всупереч сімейним традиціям що закохалася й зв’язала свою долю з безвісним піхотним офіцером (по наущению впливового тестя того незабаром убили на дуелі).

Сам Дориан тим часом закохується в починаючу акторку Сибилу Вэйн – “дівчину років сімнадцяти, з ніжним, як квітка, особою, з голівкою грекині, оповитої темними косами. Очі – сині озера страсті, губи – пелюстки троянд”; вона з разючою натхненністю грає на вбогих підмостках злидарського театрика в Ист-Инде кращі ролі шекспірівського репертуару. У свою чергу Сибиле, що тягне напівголодне існування разом з матір’ю й братом, шістнадцятирічним Джеймсом, що готується відплисти матросом на торговельному судні в Австралію, Дориан представляється втіленим чудом – “Прекрасним Принцом”, що снизошли з позахмарних висот. Її улюбленому неведомо, що в її житті теж є таємниця, що оберігає ретельно від сторонніх поглядів: і Сибилла, і Джеймс – позашлюбні діти, плоди любовного сполучника, у свій час связавшего їхня мати – “замучену, зів’ялу жінку”, що служить у тім же театрі, з людиною далекого стану

Обретший у Сибиле живе втілення краси й таланта, наївний ідеаліст Дориан з торжеством сповіщає Бэзила й лорда Генрі про свої заручини. Майбутнє їх підопічного вселяє тривогу в обох; однак і той і іншої охоче приймають запрошення на спектакль, де обраниця Дориана повинна виконати роль Джульетти. Однак, поглинена райдужними надіями на майбутнє їй реальне щастя з улюбленим, Сибила в цей вечір знехотя, немов по примусі (адже “грати закохану – це профанація!” – уважає вона) проговорює слова ролі, уперше бачачи без прикрас злиденність декорацій, фальш сценічних партнерів і вбогість антрепризи. Треба голосний провал, що викликає скептичне глузування лорда Генрі, стримане співчуття добряги Бэзила й тотальний крах повітряних замків Дориана, у розпачі що кидає Сибиле: “Ви вбили мою любов!”

Изверившийся у своїх прекраснодушних ілюзіях, замешенних на вірі в нерозривність мистецтва й реальності, Дориан проводить безсонну ніч, блукаючи по спустілому Лондону. Сибиле ж його жорстоке визнання виявляється не під силу; ранком, готуючись відправити їй лист зі словами примирення, він довідається, що дівчина в той же вечір покінчила із собою. Друзі-заступники й отут реагують на трагічну звістку кожний по-своєму: Бэзил радить Дориану зміцнитися духом, а лорд Генрі – “не лити дарма сліз про Сибиле Вэйн”. Прагнучи утішити юнака, він запрошує його в оперу, обіцяючи познайомити зі своєю чарівною сестрою леді Гвендолен. До здивування Бэзила, Дориан приймає запрошення. І лише подарований йому недавно художником портрет стає нещадним дзеркалом назріваючої в ньому духовної метаморфози: на бездоганній особі юного грецького бога позначається тверда зморщечка. Не на жарт стурбований, Дориан забирає портрет з око геть.

И знову йому допомагає заглушити тривожні уколи совісті його послужливий друг-мефистофель – лорд Генрі. За порадою останнього він з головою йде в читання дивної книги новомодного французького автора – психологічного етюду про людину, що вирішила випробувати на собі всі крайності буття. Надовго заворожений нею (“здавалося, важкий захід палінь піднімався від її сторінок і паморочив мозок” ), Дориан у наступні двадцять років – в оповіданні роману вони вмістилися в одну главу – “усе сильніше закохується у свою красу й усе з більшим інтересом спостерігає розкладання своєї душі”. Як би заспиртований у своїй ідеальній оболонці, він шукає розради в пишних обрядах і ритуалах чужих религий, у музиці, у колекціонуванні предметів старовини й дорогоцінних каменів, у наркотичних зіллях, пропонованих у кублах з недоброю популярністю. Ваблений гедоністичними спокусами, раз за разом що закохується, але не здатний любити, він не гребує сумнівними зв’язками й підозрілими знайомствами. За ним закріплюється слава бездушного звідника молодих розумів

Нагадуючи про зламані по його примсі долях скороминущих обранців і обраниць, Дориана намагається напоумити Бэзил Холу-. орд, що давно перервав з ним усякі зв’язки, але перед від’їздом у Париж що зібрався відвідати. Але марне: у відповідь на справедливі докори той зі сміхом пропонує живописцеві побачити справжній лик свого колишнього кумира, відбитий на холлуордовском же портреті, що порошиться в темному куті. Здивованому Бэзилу відкривається застрашлива особа сластолюбного старого. Втім, видовище виявляється не під силу й Дориану: думаючи творця портрета відповідальним за своє моральне поводження, він у приступі безконтрольної люті втикає в шию друга своїх юних днів кинджал. А потім, викликавши на допомогу одного з колишніх соратників по гульбах і застіллям, хіміка Алана Кэмпбела, шантажуючи того якоюсь ганебною таємницею, відомої лише їм обом, змушує його розчинити в азотній кислоті тіло Бэзила – речовинний доказ вчиненого имзлодейства.

Терзає запізнілими каяттями совісті, він знову шукає забуття в наркотиках. І ледве не гине, коли в підозрілому кублі на самому “дні” Лондона його довідається якийсь підпилий матрос: це Джеймс Вэйн, що занадто пізно провідав про фатальну долю сестри й поклявшийся будь-що-будь помститися неї кривдникові

Втім, доля до пори зберігає його від фізичної загибелі. Але – не від всевидючого ока холлуордовского портрета. “Портрет цей – як би совість. Так, совість. І треба його знищити”, – доходить висновку Дориан, що пережив всі спокуси миру, ще більш спустошений і самотній, чим колись, що марне заздрить і чистоті безневинної сільської дівчини, і самовідданості свого спільника поневоле Алана Кэмпбела, що знайшло в собі сили покінчити самогубством, і навіть… духовному аристократизму свого друга-спокусника лорда Генрі, далекого, здається, будь-яких моральних препон, але незбагненно думає, що “усякий злочин вульгарно”.

Пізньою ніччю, наодинці із самим собою в розкішному лондонському особняку, Дориан накидається з ножем на портрет, прагнучи почикрижити й знищити його. слуги, Що Піднялися на лемент, виявляють у кімнаті мертве тіло старого у фраку. І портрет, непідвласний часу, у своїй сяючій величі

Так кінчається роман-притча про людину, для якого “в інші хвилини Зло було лише одним із засобів здійснення того, що він уважав красою життя”.

Н. М. Пальців


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Роман Оскара Уайльда “Портрет Дориана Грея”

Categories: Нові твори

Links