РОМАН “ІДІОТ”

Федір Достоєвський 1812 – 1881

РОМАН “ІДІОТ”

Проблема позитивного героя була однією з найважливіших у російській літературі 60-70-х років XIX ст. Пошуки ідеалу в житті й шляхів його художнього втілення хвилювали письменників, які належали до різних течій громадської думки. До цієї проблеми зверталися І. Тургенєв, М. Некрасов, М. Чернишевський, М. Лєсков, пов’язуючи її зі створенням образів “нової людини”, “героя-діяча”, “праведника”. Інший акцент мало змалювання позитивної особистості у творчості Л. Толстого, який

наділив своїх персонажів (Андрія Болконського, П’єра Безухова, Костянтина Левіна) здатністю до невтомного й напруженого пошуку істини, сенсу життя, загостривши “виховний”, “педагогічний” аспект проблеми.

Ф. Достоєвський дав свою і, як завжди, цілком своєрідну відповідь на загальне питання, вступивши в полеміку не лише з представниками революційної демократії, які іноді надавали проблемі вузькопрактичного, надто “заземленого” характеру, а й з тими письменниками, які трактували образ “ідеального” героя в абстрактно-моралістичному дусі. У листі до поета А. Майкова від 12 січня 1868 р. Достоєвський

повідомляв про свій новий задум і труднощі його втілення: “Давно вже мучила мене одна думка, але я боявся з неї зробити роман, тому що думка надто важка… Ідея ця – змалювати цілком прекрасну людину. Складніше за це, по-моєму, бути нічого не може, особливо ж у наш час…” Складність полягала в зображенні ідеального типу реальної особистості, у розкритті високого духовного настрою, святості й праведності в людині, яка існує в умовах повсякденних зіткнень з найпрозаїчнішими, часом потворними життєвими обставинами. У романі “Ідіот” створення образу “цілком прекрасної людини” набуло першорядного значення.

Неосяжним потоком входить у роман російська дійсність кінця 60-х років XIX ст. Достоєвський грунтовно досліджує численні негативні явища суспільного життя: зажерливе лихварство, цинічну владу грошей, зростання карної злочинності, розквіт сумнівних акціонерних компаній, бюрократизацію всіх ланок влади, розповсюдження прагматичних настроїв серед молоді. Однак головним залишається переконання автора в тому, що Росія переживає не стільки економічну й політичну, скільки моральну кризу. Саме в етичному, філософсько-моральному аспекті змальовані герої роману, показано життя кількох російських родин: Єпанчиних, Іволгіних, Лебедєвих, Рогожиних.

Nota bene. Як і в кожному з романів “великого п’ятикнижжя”, Достоєвський поєднує в “Ідіоті” аналіз соціальної ситуації в Росії, змалювання персонажів з проблемою злочину, вважаючи, що саме він гранично оголює, викриває приховані руйнівні сили, які діють у суспільстві. При цьому детективний сюжет, не втрачаючи своєї гостроти й динамізму, по суті, відходить на другий план, адже в дослідженні проблеми злочину основним виявляється психологічний та етико-філософський зміст явищ і характерів. Однак дія концентрується навколо “гарячих” кримінальних точок сюжету: замах Рогожина на князя Мишкіна і вбивство Настасії Пилипівни Рогожиним.

Центральний герой роману, який є відображенням моралістичної авторської концепції, – князь Лев Миколайович Мишкін. Він знаходиться в епіцентрі всіх подій, що відбуваються в романі. Саме через стосунки з ним розкриваються характери інших дійових осіб.

Свій ідеал моральної чистоти й духовної краси Достоєвський втілив в образі нездорової людини. З перших же сторінок роману читач дізнається про те, що Мишкін повертається до Росії з далекої Швейцарії після чотирирічного лікування від тяжкого психічного захворювання. На хворобу героя натякає і назва твору. Багатозначність назви допомагає уникнути вузького її потрактування, глибше зрозуміти авторський задум і сутність образу головного героя. У заголовку роману міститься ціла низка значень. Автору важливо було наголосити на тому, що “ідіот” – не лише нездорова, але й через цю обставину відділена від суспільства, “окрема”, “поодинока” людина, не така, як усі. Один із персонажів говорить про князя: “Я не згоден, і навіть в обуренні, коли вас – ну, там хтось, – називають ідіотом; ви надто розумні для такої назви; але ви і настільки чудні, щоб не бути як усі люди… “

Nota bene. “Чудність” князя підкреслюється й тим, що його часто називають “диваком”, “смішним”, “дурником”. Філософський зміст образу простежується вже в заголовку через зіставлення героя з юродивими, яким у житіях, притчах, легендах відводилася роль ясновидців, пророків. Достоєвський враховував і такі шановані в народі риси “дурників”, як лагідність, покірливість, незлобливість, близькість до Бога. Постійно йдеться про “дитячість” Мишкіна, його наївність. Кожний з персонажів роману бачить ці особливості характеру князя і по-своєму їх визначає. Настасія Пилипівна називає Мишкіна “немовлям”. Рогожин з грубуватою простотою дорікає Гані, захищаючи князя: “Таку вівцю образив”.

І в біографії Мишкіна акцентовані моменти нетиповості, насамперед сирітство, самотнє дитинство. Лев Миколайович Мишкін за походженням дворянин, має князівський титул, але за способом життя є різночинцем і саме так сприймається оточуючими. Він росіянин, але виховувався за кордоном. Під час першого “петербурзького” візиту у вітальні Єпанчиних Мишкін повідомляє про себе як про родича генерала, але відразу дивує лакея своєю демократичністю, простотою, щиросердістю, не вимагаючи чиношанування, не дотримуючись принципу станової ієрархічності.

У підготовчих матеріалах до роману тричі трапляється запис “Князь Христос”. І хоча риси персонажів творів Сервантеса, Пушкіна, Діккенса, Гюго (як, до речі, й інших авторів) певною мірою втілені в особистості князя Мишкіна, визначальною під час створення “ідеального героя” стала орієнтація Достоєвського на євангельський образ Христа. Саме з таким найвищим моральним взірцем зіставлена “позитивно прекрасна людина” – князь Мишкін у романі “Ідіот”.

Мишкін не просто “позитивно прекрасний” – він втілює духовну красу й шляхетність в їхньому максимальному вияві. “Князю, ви благородні, як ідеал! Що перед вами інші?” – говорить генерал Іволгін. Як “ідеальний” герой, Мишкін здатний на самопожертву й абсолютне зречення власних егоїстичних прагнень. Він хоче віддати своє “я”, усього себе “цілком всім і кожному неподільно й самовіддано”. Не випадково персонажі роману вирізняють князя зі свого середовища за “рівнем людяності”. “Прощавай, князю, в перший раз людину бачила!” – схвильовано говорить Настасія Пилипівна. Мізантроп Іполит Терентьєв перед спробою самогубства згадує саме про Мишкіна: “Я з Людиною прощусь”.

Подробиці. Бурхливо протестуючи проти смертної кари, Мишкін обстоює право будь-якої людини, навіть злочинця, на життя. У цьому найповніше розкривається дар всепрощення, яким наділений князь, його здатність до співчуття й розуміння того, що вчинки людей не завжди піддаються однозначному тлумаченню, адже нерідко можна проаналізувати лише їхні зовнішні причини. Достоєвському важливо було наголосити, що Мишкіну відкриті приховані стимули людської поведінки, що його проникнення у внутрішній світ Іншого безмірно глибоке.

Мишкін як “всерозуміючий мудрець” і водночас як надзвичайно чутлива “дитина” відчуває те позитивне, що є в людині й чого вона іноді не бачить у самій собі. Показовою є сцена скандалу в домі Іволгіних, коли цілком несподівана реакція Мишкіна, ображеного Ганею, вразила всіх присутніх: “О, як ви будете соромитися свого вчинку!” Князь жаліє людину, яка жорстоко зневажила його, припускаючи в неї і совісність, і почуття стиду. Зворушливо ставиться головний герой і до тяжкохворого Іполита. Князь знає, що молодий чоловік його недолюблює, однак відчуває і те, що він як ніхто потребує розуміння й співчуття. Не звертаючи уваги на роздратування й дошкульні зауваження Іполита, Мишкін продовжує його доглядати. У Рогожині князь бачить людину не лише несамовитої пристрасті, а й хворобливої вразливості. Саме така “логіка” характерів дала авторові змогу під час змалювання стосунків Мишкіна та Рогожина “послабити” ситуацію суперництва й ввести мотив побратимства.

Кращі сторінки роману присвячені змалюванню історії драматичного кохання Мишкіна і Настасії Пилипівни, Мишкіна й Аглаї. Пристрасній любові Настасії Пилипівни й земній любові Аглаї протиставлене “братерське” почуття князя, насамперед його милосердне ставлення до жінки, розуміння любові як спасіння й жертовності. З Настасією Пилипівною Мишкіна пов’язує “любов-жалість”, з Аглаєю – “любов-захоплення”.

У четвертій частині роману автор описує поразку гуманістичної місії “всепрощення” й всесвітньої, загальної любові головного героя. Безмежна, позбавлена будь-яких – станових, вікових, релігійних, психологічних – обмежень, любов Мишкіна до всіх і до кожного не приносить спасіння від зла світу, не дає щастя. Гине від руки Рогожина Нас – тасія Пилипівна: князь не врятував її, якоюсь мірою він сам став причиною її загибелі. Буде засуджено до п’ятнадцятирічної каторги Рогожина. Не примирившись з жорстокістю світу й несправедливістю долі, помирає талановитий юнак Іполит. Драматичною і сумною є історія Аглаї, обманутої польським графом-емігрантом. Закінчує божевіллям князь Мишкін. Утім, ці глибоко трагічні повороти долі героїв одного з найсвітліших творів російської класичної літератури XIX ст. не терплять прямолінійного прочитання. І виникає запитання: чи й справді за всієї своєї катастрофічності й трагічності подвижницька діяльність Мишкіна, його “донкіхотство”, його “фантастична мрійливість” не мають сенсу?

На відміну від персонажів романів “Злочин і кара” (Раскольников), “Біси” (Ставрогін), “Брати Карамазови” (Іван, Зосима), які виступають героями-ідеологами, носіями певної філософської теорії і діють у дусі свого “учення”, князь Мишкін не стільки філософ, скільки діяч. Він робить добро без “теоретичної підказки”, природно й органічно. Ідея “одиничного добра”, яке, спрямоване від людини до людини, має охопити все суспільство, була дуже дорогою для Достоєвського. Світло цієї ідеї, випромінюване Мишкіним, приваблює людей до особистості князя як до недосяжного ідеалу.

Подробиці. Всепрощення, здатність збагнути міру страждань будь-якої людини, віра у світле начало особистості є тим реальним добром, яке головний герой дарує людям. Під впливом всепрощаючої натури Мишкіна змінюються, іноді навіть перероджуються особистості персонажів роману. Так, після сварки з князем Ганя “раптом із рішучістю” вибачається: “Князю, я зробив підло, простіть мене, голубчику”. Варя Іволгіна відзначає, що слова князя справили надзвичайний вплив на Настасію Пилипівну: “Ви їй сказали, що їй соромно, і вона раптом вся змінилася…”.

Дія привабливої сили таких натур, як головний герой роману “Ідіот”, визначає моральне здоров’я людства. За Достоєвським, облагороджуючий вплив істинної любові, доброти, шляхетності, морального максималізму, всепрощення й духовного подвижництва – усього того, що можуть дати особистості, подібні до князя Мишкіна, якраз і є доказом життєвості типу “позитивно прекрасної людини” і необхідності її для нормального розвитку суспільства.

Достоєвський писав про те, що в його романі, “крім героя, є й героїня, а значить два герої”. Образ Настасїі Пилипівни – один із найкращих жіночих образів у творчості письменника. Він має цілком самостійне значення і може вважатися другим центром роману. Однак без зіставлення з комплексом ідей, що оточують образ князя Мишкіна, повне розуміння характеру героїні неможливе.

На перший погляд здається, що герой і героїня змальовані виключно як контрастні особистості: християнській покірливості князя, його світлій янгольській натурі протиставляється буйний норов, жагуча згубна сила характеру Настасії Пилипівни. Однак внутрішній зв’язок міцно поєднує два центральних образи й робить героя і героїню духовними супутниками, розкриваючи не стільки контрастність, скільки спорідненість їхніх натур. Помічено, що Настасія Пилипівна з’являється тільки в тих епізодах роману, в яких діє (або є незримо присутнім у розмовах) князь.

Настасія Пилипівна – “надзвичайної краси жінка”, але водночас і “скривджене серце”. Цей образ побудований за принципом створення таємниці, що передбачає послідовне її розгадування в подальшому. Ще до того як героїня стає безпосередньою учасницею дії роману, Мишкін дізнається про її життя з розмови купця Рогожина й чиновника Лебедєва: рано осиротівши, Настасія Пилипівна виховувалася в домі багатого поміщика Тоцького, а коли дівчині виповнилося шістнадцять, “благодійник” зробив її своєю коханкою.

Маючи намір покинути Настасію Пилипівну заради вигідного шлюбу, Тоцький фактично “торгує” нею, пропонуючи “пристойний” шлюб із Ганею Іволгіним. Оточення категорично засуджує героїню. Сама вона глибоко переживає своє вимушене “падіння” і відчайдушно, навіть зарозуміло мститься за скривдження, відкидаючи фальшиві цінності й фальшиві стосунки.

Внутрішню драму, таємницю особистості Настасії Пилипівни осягає духовно близька їй людина – князь Мишкін. Любов князя до героїні є насамперед розумінням і всепрощенням. Вразлива душа, змучене серце Настасії Пилипівни відкриваються Мишкіну ще до зустрічі, коли у вітальні Єпанчиних він випадково бачить її портрет: “Дивовижне обличчя!

Відповів князь, – і я впевнений, що доля її не із звичайних. Обличчя веселе, але ж вона дуже страждала, чи не так? Про це очі говорять…” Князь неодноразово звертається до цього портрета. Його приваблює не лише рідкісна, надзвичайна краса жінки, а й трагічна глибина її духовного складу, риси благородства, внутрішньої гідності в очах і виразі обличчя – те, чого не бачать чужі, далекі від неї за світовідчуттям генеральша Єпанчина й інші члени багатої родини.

Князь Мишкін сприймає світлий бік особистості Настасії Пилипівни, її святість, тимчасом як у взаєминах з Рогожиним, Ганею Іволгіним, Аглаєю розкривається демонічна й разом з тим трагедійна природа характеру героїні, її фатальна приреченість. Найбільшу символічну змістовність у романі має мотив духовної спорідненості “християнського мученика” й “блудниці” – князя Мишкіна і Настасії Пилипівни, спільний трагічний кінець їхнього земного існування. Близькість двох незвичайних, “окремих” людей, співвіднесеність двох непересічних, украй складних внутрішніх світів, співзвучність доль є важливим засобом розкриття тієї грандіозної філософської концепції, яка пов’язана зі створенням образу ідеальної, “позитивно прекрасної людини”.

Nota bene. Образ Настасії Пилипівни змальований Достоєвським в аспекті мотиву зневаженої краси. У романі порушується питання про значення й роль краси в житті суспільства. Сьогодні нерідко згадують вислів Достоєвського про красу, якою буде врятований світ. Аби зрозуміти його, варто взяти до уваги такий щоденниковий запис письменника: “Світ красою спасеться. Два взірці краси”. Питання про можливість врятування світу через красу звучить і в тексті роману, у словах Іполита Терентьєва, звернених до князя Мишкіна: “Правда, князю, що ви якось говорили, що світ врятує “краса”? Панове… князь стверджує, що світ врятує краса! А я стверджую, що в нього через те такі грайливі думки, що він тепер закоханий. Панове, князь закоханий; нещодавно, як тільки він увійшов, я в цьому переконався. Не шарійтеся, князю, мені вас жаль стане. Яка краса врятує світ? Мені це Коля переказав… Ви щирий християнин? Коля говорить, ви самі себе називаєте християнином”. Чому слова “краса” і “християнин” поставлені поряд? У художньому світі твору все є важливим, отже, для автора істотним є зв’язок між поняттями “краса” й “християнство”. Причому йдеться не лише про красу фізичну, зовнішню, хоча й така краса – “сила”, з такою красою “можна світ перевернути” (слова Аглаї про Настасію Пилипівну), – усім змістом роману автор говорить про те, що світ врятує той “взірець краси”, який є втіленням вищої гармонії, божественного поривання духу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


РОМАН “ІДІОТ”

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links